12 польських есеїв

Відчуття тотожності літератури й реальності, тотожності письменника й духовного вождя, підхід до літератури як до джерела мітології і формул-знаків (магічних), підпорядкування слову в «абсолютному сенсі», себто «профетизм», – усе це становить обшир архаїчного духовного життя. Є різноманітні «архаїчні сфери», їх можна розглядати на різних рівнях: насамперед на рівні соціальному (існують соціальні групи, більш або менш архаїчні, більш або менш залежні від модернізації суспільних взаємин, соціальні групи, у яких модель віджилої культури зберігається довше, ніж в інших групах), на рівні географічному (є країни й регіони, навіть міста, в яких неусвідомлена принадність минулого зберігається набагато впертіше, ніж деінде, до чого спричиняють складні історичні чинники), нарешті, на рівні психологічному (у будь-яких закутках країни й у будь-яких соціальних групах є типи «архаїзуючі» й типи «модернізуючі», а загалом у кожній людині можна виокремити різні сфери свідомості, одні з яких швидше, інші повільніше піддаються змінам зовнішнього світу); вся людська дійсність, урешті-решт, є розрізненою і роздертою поміж минулим та майбутнім, подібно до порівняння, за Карлом Ґуставом Юнґом, з каменем, поверхня якого відшліфована дощем і вітром, висушена сонцем, а протилежний бік повернутий до землі, зарослий мохом, обплутаний корінням…

Нарешті, в історії бувають періоди посилення архаїчних елементів у суспільному житті та людській психіці. Такому посиленню сприяла епоха після розподілів Польщі, сприяла цьому також гітлерівська окупація. Такому посиленню сприяли всі періоди реакції та утисків, усі періоди послаблення громадської активності, цьому сприяє все, що спричиняє зупинку суспільного розвитку, все, що зумовлює завмирання, закостеніння культури і затримує процес її диференціації. Абсолютно монолітною є культура первісних суспільств. Усі її форми зводяться до спільного магічного ключа; пророк є жерцем і вождем, слово – атрибутом його влади. Сучасний тоталітаризм намагався повернути первісну єдність культури, звертаючись до архаїчних чинників суспільства та людської психіки. У тоталітарній культурі всі форми письменства, всі риторичні фігури, всі словесні формули, всі значення походили від вождя; слово мало магічну силу, оскільки було еманацією уособленої у постаті вождя влади. Вождь та його представники на незліченних щаблях мали виняткову владу творення «пророків». Ця система досьогодні зберігається у Китаї, де Мао Цзедун є Вождем і Поетом одночасно. Таку владу мав колись над індійським народом Ганді, але не мав уже Неру, коли визволена Індія вийшла з періоду духовного дитинства й стала зрілим суспільством, яким керує право, втілене в інститутах, а не в людях. Першою умовою, що її мусить виконати диктатор, який домагається абсолютної влади, є доведення суспільства до стану його дитинства, тобто він мусить знищити інституції, зняти поділ за компетенцією, стерти межі між окремими сферами людської діяльності, підпорядкувавши натомість усе єдиній меті, єдиній ідеї, єдиному авторитетові. Суспільство, зуніфіковане в культурних формах, здитиніє протягом дуже короткого часу. Тоді готовий ґрунт для будь-якої диктатури: її може здійснити дитина або кретин. Суспільство з монолітною культурою стає беззахисним.