12 польських есеїв

Літературна, постромантична емфаза ще більше стосується Галичини часів автономії, коли «національне життя» в ній перетворилося на безконечне святкування, невід’ємним елементом якого була література. Отже, в ті роки, коли ідея незалежності стала домашнім мітом чи обрядовим елементом, у ті роки, коли здійснення більш чи менш розумних і громадських програм «праці й просвіти», «лоялізму» перетворилася у звичайну колаборацію, коли польське суспільство у масі своїй втратило патріотичний інстинкт, щойно тоді встановлено канон «національної» літератури і водночас тип її сприйняття. Безперечно, до цього спричинилася патріотична педагогіка, чи то галицька, чи то – таємна – варшавська: обидві, хоч і «позитивістські» за суттю, послуговувалися для педагогічно-пропагандистської мети, для «зміцнення духу», суто романтичною інтерпретацією текстів, які черпали переважно з романтизму.

Саме тоді, тобто між поразкою січневого повстання і вибухом першої світової війни, усталився також «профетизм» польської літератури – ознака, що вирізняє її з-поміж інших європейських літератур. Перш ніж з’ясуємо, що саме маємо на увазі під літературним «профетизмом», зазначимо, що у проміжку, про який ідеться, незалежницька ідеологія у традиційному, романтичному значенні пережила свій занепад не тільки з огляду на зміну суспільних настроїв, але й з огляду на появу нової ідеології, соціалістичної, єдиної, яка спроможна була підняти маси і залучити нову інтелігенцію. Посвідчили це події 1905 року. Романтична символіка і стилізація польської долі, що постійно фігурувала в історії літератури, в літературній публіцистиці (за винятком інтелектуальних лівих від Бжозовського до Налковського), була на той час анахронізмом. Отже, анахронізмом і проявом занепаду є й «профетизм».

Профетизм – ознака не літератури, а суспільства. Профетична не література, а ставлення читача до тексту. Ця сама література може бути профетичною або ні: писання єврейських пророків були профетичними для стародавнього Ізраїлю, а в перекладі на новочасні мови, або просто прочитані в іншому часі, є чистою поезією. Вони знову стають «профетичними», коли історичні обставини надають їм нової актуальності: так читалося пророцтво Ісаї у варшавському гетто. Коли всю християнську Європу близько тисячного року охопив психоз кінця світу, образи з одкровення святого Йоана (чотири євангельські знамення, Христос у славі) стали невід’ємним елементом архітектури, малярства; вони були різновидом замовляння, немовби оберегом перед катастрофою, котра могла нагрянути щомиті і захопити вірних саме в цьому місці, саме у цьому храмі. Отож, образ розміщували над входом, щоби свідомість близького кінця ніколи не полишала, щоби те, що має прийти – було якнайменш несподіваним.[17] Профетизм означає, що «слова доходять до читача в абсолютному сенсі, читач сприймає їх дослівно», – пише Моріс Бланшо.[18] Інакше кажучи: знак є самим змістом. Не символом, який передбачає багатозначність та довільність інтерпретації. «Хрест не є символом таємниці муки, а тільки хрестом, деревом, формою, матерією».[19] Він викликає реакцію поклоніння і страху, жалю та болю, його матеріальний тягар відчуває кожен, хто виховувався у християнській традиції і не відірвався від неї повністю.