Українське письменство

Для з’ясування літературної та громадської ситуації, треба ще додати, що на той час (50—60-і роки) ніякої української інтеліґенції на Буковині не було, крім православного духовенства. Але все те — єпископська кафедра в Чернівцях, консисторія з її радниками, сільські панотці по парафіях — вагалося межи волоською та «руською» орієнтацією. Адміністративний же апарат і школа були німецькі: німецько-латинська гімназія в Чернівцях, нижча реальна школа, німецько-волосько-слов’янська семінарія, куди вступали абітурієнти гімназії, щоб потім поповняти кадри сільського духовенства. Отже, не диво, що в колах української духовної інтеліґенції панує німецька мова, а інколи й волоська, — слід многолітнього зв’язку Буковини з Молдавією та Семигородом (Трансильванією). Один із буковинських дописувачів помірковано-москвофільського галицького «Слова» так характеризує національну несвідомість цієї інтеліґенції: «Мы еще не полюбили нашого народа, да, мы стыдаемся его; он нам, як бы чужий, мы ему чужии; наше духовенство не русское, но точно самыи коренныи немци, употребляют язык русский лишь с хлопом и официально в церкве, а с женами своими, с помещиком, с его економом, с урядником, с купцем в городе, со всеми, кто лишь не в сердаци и в обгортци, у нас язык немецкий; на столе, если есть журнал, то лишь немецкий или ромунский; в библиотеци, если где есть, лишь немецка книжка и так дальше. Всюда, всюда немеччина до того степени, что мы уже, говоря по-русски, говорим акцентом и слогом немецким, не умеем говорить лы, но льи. Мы чужии нашому народови и яко чужии — не свои, питаемся его трудом, не имеем его доверья, его любви, и православие наше на таких основаниях колибается всяким противным ветром».