Українське письменство

Осип-Юрій Федькович та його повісті{159}

В історії українського культурного руху на Буковині О. Федькович відіграв ту саму ролю, що в Україні наддніпрянській — Котляревський, а в Галичині «Руська трійця» 1837 р. з Маркіяном Шашкевичем на чолі: він перший із «книжно образованных русинов» звернувся до «скромного матеріалу національно-народної бесіди», ударивши по останніх зусиллях старо-книжної, півслов’янської мови задержати за собою літературне поле. Але це твердження, як говорить і сам авторитетний біограф Федьковича др. О. Маковей, звучить надто загально і потребує до себе роз’яснень та додатків. Дещо з того дають нам хронологічні рамці літературної діяльності прославленого «буковинського соловія». На той час, як Котляревський з своїми наступниками відноситься до самих початків XIX в., а діяльність Шашкевича з приятелями видимі результати показує року 1848-го, — першу українську поезію Федьковича написано р. 1859, а його перші прозові речі — р. 1862. Отже, виступив Федькович, коли вже виразно сформувалася ідеологія і практика того, що один із славетних філологів назвав «народницьким романтизмом», коли інтерес до народно-поетичного стилю став з’явищем розповсюдженим, коли багато хто погоджувався і мало хто перечив, що «поезія зникає (утікає) з шумних городів у гори далекі, туди, де буйні вітри віють, де дух Божий пробуває, де орли-соколи літають, де до краси природної міське іскуство не діткнулось, бо лише там… може поезія свою чистоту додержати…». Отже, становище буковинського ініціатора ніби полегшувалось прецедентами: його перші на Буковині кроки не були першими на Україні і, йдучи походом на своїх літературних ворогів, він міг посилатися на авторитети: «То біда, що кождий дурень хоче нашого великого Куліша учити».

Але було і дещо такого, що утрудняло його становище супроти «котляревців» та перших галицьких народовців. Коли виступив Котляревський з першими частинами своєї «Енеїди», слов’янська мова української редакції — ця, з невеличкими домішками, літературна наша мова XVII і початків XVIII в. — вже умирала; від неї одступилися, ґрунтовно забули її люди останнього покоління перед Котляревським, — ніякої перешкоди літературному уживанню народних діалектів вона не мала сили покласти. Правда, на її місці утвердилася літературна мова російська, щораз ширший гурт своїх прихильників на Україні вербуючи, але літературні теорії, разом з тою мовою принесені з півночі, дозволяли в творах «іроїкомічних», в жанрах низьких широко використовувати і «провінціальні» діалекти, і жарґонові вирази. Вузький був цей «козацький хід», але іти по ньому можна було, нікого проти себе не озброюючи, навпаки, привертаючи до себе увагу літературних людей на Україні і в Великоросії. Наступники Котляревського мусили тільки помалу розширяти та поглиблювати фарватер «Енеїди». Трохи інша була справа перших галицьких «народовців»: в Галичині їм треба було боротися з сильною традицією «високої», «просвіщенної» мови, що доживала віку потім не лише в москвофільському «язичії», а і в стилістичній надутості, «амвонності» старших народовців (Ом. Огоновського, напр.). Але в Галичині до руху признається широкий круг діячів, і прихильники народної мови в шкільній книзі і літературному творі — не стоять одиноко. Тим часом у Буковині Федьковичеві спроби мусили стикнутися з архаїчними уподобаннями літературними та стилістичними тенденціями, що робили їх представників немов вихідцями з XVIII в., — і стояти йому (Федьковичу) довгий час довелося самотньо, без жодних товаришів роботи та спільників. Були і в Буковині люди, що твори Падури та збірки пісенні Вацлава з Олеська «будили в них замилування до народної творчості, але все те не захоплювало широкої громади, тільки займало невеличкий гурток людей, а то й не знати, чи можна говорити про «гурток», чи не треба назвати поіменно лише кількох людей».