Dolce Vita, або Кінець гламуру

— У Лянки здатність до виживання дуже слабка, — багатозначно підсумувала Лілька, коли ми йшли коридором у свій номер. — Але ми не дамо їй пропасти!

— Нізащо!

О дев’ятій ранку Лілька почала шумно збиратися.

— Боже, котра година? Дай поспати! — прошепотіла Ляна і накрила голову подушкою.

— Дєвушкі, я — у собор святої Софії.

— А, ну давай, тільки дверима не грюкай! — попрохала я. — І купи ці, як їх, полуниці!

— Та ж їх на вечерю дають.

— Я не хочу таких, перемацаних і перебраних. Купи! І йди вже нарешті.

— Іду-іду. Спати сюди приїхали, теж мені принцеси.

І Лілька побігла, грюкнувши дверима. Лянка під бронею з подушок і покривала аж завила.

Той день ми розпочали походом у турецьку баню, де я отримала неймовірну насолоду від масажу зі скрабом. Мене відполірували до стану яєчної шкаралупки за кольором і за гладкістю. Лянка стала рожева, як дитяча попка в підгузках.

Потім ми поснідали і пообідали водночас. А тоді знову налаштувалися пройтися крамницями. Лілька якраз повернулася.

— Ні, дівчата, ви вчора увесь базар скупили. Давайте сьогодні у Голубу мечеть підемо, — пропонує Ліля.

— Ти що, збочена якась? — питаю я. — Ти ж щойно була у Софії. Тобі мало?

— Я туди не потрапила. Там сьогодні вихідний день. Ми тільки з Санькою каву попили, і я до вас.

— Але ж мечеть навпроти!

— Але ж тоді там ніхто не молився. Так не цікаво!

— Ти хочеш, щоб мусульмани відмолили усі твої християнські гріхи? — жартує Ляна.

— Я не така грішна, як ти думаєш, — тут же образилася Лілька.

— Ну, добре вже. У нас і так особливих планів на сьогодні не було, а Істиклялем прогуляємося після мечеті, — погодилася Рокса. І на німе Лільчине запитання додала:

— Це щось типу Хрещатика або Арбата…

— Домовилися, — сказала Лілька.

Приблизно о третій приїхав наш екскурсійний автобус, і ми попрямували до ісламської святині.

Дорогою щось бубонів гід. Лілька, присівши на переднє сидіння поблизу нього, грайливо шепотіла йому на вухо. От дзиґа! Вся група дивилася на неї недоброзичливо, і на мить мені навіть здалося, що зверхньо. Чому? Самі без гріха?!

Наша нечисленна група висипала на парковці поблизу пам’яток.

— Шановні туристи, — звернувся до нас кирпатий Санько. — По-перше: тут заведено залишати невеличкі пожертви. А по-друге: у мечеть не дозволяється заходити з оголеними руками і ногами, а також необхідно роззутися. Тому усім, кому це потрібно, при вході дадуть напрокат спеціальні накидки.

Ми підійшли до величного архітектурного комплексу з шістьома мінаретами. Його дуже добре видно з літака, коли летиш над Стамбулом. Мене кожного разу вражає, як тут уживається поруч європейське і азійське. Перше — з його темпом, розкутістю і багатством, і друге — з його мовчазною самоповагою, суворістю і нищівною бідністю. Це мені так нагадує рідну Україну, де Макларени і Бентлі їздять одними дорогами з «Запорами» минулого століття.