Таємниця Кутузовського проспекту

— Ні.

— Яка у вас тема дисертації?

Строїлов посміхнувся:

— У вас хороші джерела інформації.

— Поганих не держимо.

— Тема в мене вистраждана, Владиславе Романовичу… «До питання про історію підготовки процесів тридцять восьмого року: аналіз процесуальних порушень діючого законодавства».

— В’язи не скрутять?

Строїлов відповів запитанням на запитання:

— Вважаєте, можлива реставрація?

— Апарат ще й досі всемогутній… у — У мене пістолет є… Коли реставрація — застрелюсь, ганьби не переживу, це рівнозначно розгрому покоління, публічна страта ідеї, вселенська компрометація нації, від такого країна не оправиться…

Повільно закуривши, Костенко, не одводячи очей від обличчя Строїлова, сказав:

— Я згоден детальніше розповісти про книжку Вікторії Федорової… Мені дещо переклали… Є зачіпки…

— Серйозні?

— Як роздуми для пошуку, звичайно… Конкретних — немає… Іще… Вам щось відомо про той процес, який Зоя Олексіївна мала намір почати у Штатах проти адмірала Тейта?

— Проти батька Віки?!

— Так.

— Цього немає в справі…

— Ви проскочили… Там про це згадується, але почерк у оперів районної міліції дитячий… Вона збиралася почати процес, бо адмірал використав у своїх мемуарах ті матеріали, які Федорова хотіла опублікувати сама… Ясно?

— А в ті роки публікація за кордоном книжок і мемуарів, пов’язаних з викриттям Сталіна і його катів, каралася, — ніби продовжуючи Костенка, сказав Строїлов.

— Гаряче, — посміхнувся Костенко. — От-от наступите на вугілля…

Строїлов не зрозумів:

— Про що ви?

— Забули дитячі ігри?

— Ми в дитячому приюті не гралися, Владиславе Романовичу. Нас там гусячим кроком вчили ходити змалечку… Ми дикі були й тихі, ігор цуралися, кожен у собі… І останнє запитання: у вас ворогів багато?

— А як без них жити?

— Справа в тому, що вчора на вас анонімка прийшла… Просто так від неї не відмахнешся, доведеться писати пояснення.

— Сюжет який? Що я Мишаньці Ястребу допомагав ротапринти красти?

— Це було позавчора, Владиславе Романовичу… Це півбіди… Хтось з тих, кому про вас багато що відомо, дуже багато — ніби друг писав, — сигналізує керівництву, що, мовляв, полковник Костенко котить бочку на чекістів, звинувачуючи їх у вбивстві Федорової, і що результати свого приватного розшуку запродав західникам.

— То ви й розберіться з цією анонімочкою, — враз спохмурнівши, відповів Костенко. — Взагалі я ж не захищений, карти свої — не всі, звичайно, але досить серйозні — розклав на столі, давайте тіштесь…

Строїлов витяг зі столу конверт:

— А я вже почав, Владиславе Романовичу… Оскільки в анонімці багато пишеться про вашу родину, немовби, повторюю, писала близька людина, — подивіться на почерк, га?

Костенко похитав головою:

— У такій обстановці — не дивитимусь… А як доказовий документ, як слід до вбивці Федорової — подивитися варто. На дактилоскопію не брали?