Таємниця Кутузовського проспекту

…Столичне життя було для Цвігуна нове. Спочатку він відчував себе незатишно, але поступово прилучився до світу культури — змалку відчував шанобу до артистів: покійного Алєйнікова інакше як «Ваня Курський» не називав, ідентифікуючи художника і роль, яку він зіграв. Познайомився з письменниками, режисерами, сценаристами, заворожено слухав їхні розповіді. Говорити спочатку соромився, боявся бовкнути щось не те, однак умів підтримувати розмову доброзичливою зацікавленістю і вигуками, які ні до чого не зобов’язували. Попросив відповідну службу послухати, що про нього говорили нові знайомі; виявляється, відзивалися добре й багато, гордовито ділилися з приятелями особливо в редакціях і на кіностудіях) про свою дружбу з «першою людиною в чека». Того, хто занадто амікошонствував, помалу від себе відтручував; тих, хто знав міру, уважно оглядав, прикидаючи, яка користь може з цього вийти, ще не розуміючи до пуття потаємного смислу свого задуму — щось хистке поставало перед ним, ще не оформлене в чіткий план заходів. Якось рискнув розповісти фронтовий епізод — воював чесно, пройшов фронт з першого дня й до останнього; підлипайла зойкнули захоплено: «Ваше істинне покликання — література!» Не він, а вони, без будь-якого примусу, від сердечного, завмираючого перед золотопогонством рабства, запропонували записати його застільні історії прозою; але він мріяв про сценарій, щоб фільм був, щоб усе, як по правді; зліпили сценарій. І — пішло-поїхало! Читав написане співавторами, як своє, поступово дедалі більше й більше відштовхуючи від себе правду: «Невже це я, Господи!» Почалося повільне роздвоєння особистості; часто сидів до ранку, черкаючи написане професіоналами, бо хотів наблизитися до ідеалу — його, Семена Цвігуна, літературного ідеалу. Неначе німий, він чув у собі мелодію, але не міг її висловити; він тільки відчував, що — можна й добре, а що —. не можна, тобто погано.