Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Звичайно, ні!
— Можу дати.
— Де дістав?
Степанов здивувався:
— Хіба я тобі не казав? Віка подарувала, Зоїна дочка, я ж її в Америці знайшов…
Костенко відсунув пляшку:
— Митяй, більше не п’ємо… Я тебе зараз допитуватиму, добре? З мене навіть хміль вискочив: вона ж — свідок!
Скинувши піджак, він набрав свій номер, сказав Маші, що затримається у Степанова, спитав, хто дзвонив, здивувався, що капітан Строїлов двічі запитував, не терпиться пустунчику, і, поклавши трубку, присунувся ближче до друга:
— Постарайся згадати всі дрібниці, імена, деталі, Митяй, це для нас, лягавих, головні зачепи.
…Через хвилину після того як Костенко поклав трубку, невідомий чоловік вийшов з «Волги», що стояла коло будинку полковника з вимкненими фарами, хиткою ходою підійшов до автомата й, набравши номер, не назвавшись, сказав:
— Емілю Валерійовичу, зараз Славик у якогось Степанова… Його безупинно розшукує капітан Строїлов, мадам Машуня сама нікому не дзвонила. Поки що все…
…Вислухавши повідомлення бойовика, Хрін підвівся з широкої тахти, застеленої величезною шкірою уссурійського тигра, підійшов до звукосистеми і ввімкнув запис Вагнера. Він довго стояв біля колонок, що створювали неземний, підвищений ефект звучання, який густо, відчутно заповнював квартиру: свого часу він зламав стінку, котра розділяла дві кімнати, вийшов зал; тахта, невеликий секретер, шведська стінка з карельської берези — і все, нічого зайвого.
Тому музика повністю поглинала простір, була володаркою…
Хрін сів до секретера, підсунув стосик голубуватого фінського паперу, витяг «паркер» і заходився креслити схему.
Спочатку він написав літеру «К», від неї провів лінії до трьох «Б», обвів кружечком букви «Д», «Я», «А», «С», вийшла система: Костенко — бойовики — Дейвід — Яструб — Люда — слюсар.
Себе він позначив «А»; зав’язав усі лінії на собі.
Так, на жаль, допущено ряд помилок; я дозволив собі піддатися емоціям. Я повірив записам розмов Костенка по телефону: «котимося в прірву, праві тягнуть нас до сталінізму, поворот суспільства до концепції люмпена: «Нехай хоч тричі геній, але якщо живе краще за мене, — саджати його на кілок, усі повинні бути рівними». Я переоцінив його критику Системи, вихваляння кооперативів як єдиної альтернативи виходу з тупика, я занадто довірився його нападкам на темноту і йолопство мільйонів наших обломових, які ніколи не навчаться працювати, бидло, без батога не вміють, правильно робив Сталін, знав чернь, як ніхто… Я погано підготувався до операції з людиною, яка тримає в голові ті нитки до Зої, що мені невідомі, і без них моє діло не зазвучить так, як могло б… Чому він знову поліз у розслідування після нашої зустрічі? Що підштовхнуло його до цього? Впізнав Дейвіда? Вночі? Шибки затемнені… Та й стільки років минуло… Нереально… Тоді — чому? Підштовхнув Степанов? З нейтралізацією Яструба, Людки й слюсаря всі кінці обрізано, ниток, які ведуть до мене, немає… А якщо?
І він дописав ще кілька букв «П», «С», «В» — Пшонкін — Строїлов — Варенов. А букву «Д» обвів ще одним кружечком і поставив у центр великого, з завитками знака питання…
Зім’явши аркуш паперу, узяв другий і подивився на світло — чи не лишилося слідів; скільки разів докоряв собі за те, що привчився натискати, як примушували у першому класі; подивився й третій аркуш; тут — чисто; перші два спалив, попіл викинув в унітаз, спустив воду й повернувся на тахту і, заплющивши очі, довго лежав, насолоджуючись Вагнером; потім набрав номер і сказав:
— Варенку хочу…
Відповіді не ждав; навіщо; фірма віників не в’яже: люди одержують великі гроші, але тільки за кінцевим результатом…
4
Капітан Строїлов, що очолив групу по розслідуванню обставин вбивства Яструба Михайла Рувимовича й Груздьової Людмили Василівни, був високий на зріст, по-донкіхотськи худющий (хоча, подумав Костенко, ми знаємо лицаря сумного образу з фільму, де зіграв його Черкасов; можливо, в світовому кіно є інші ідальго, які відрізняються від нашого, але тепер іншого не приймемо, звикли до цього), в підкреслено елегантному переливчасто-чорному костюмі з двома шліцами (у таких виступають декламатори на нудно-офіційних кремлівських концертах) і прямо-таки відкрито-доброзичливий.
— Який я радий, що ви відгукнулися на мій до вас заклик, Владиславе Романовичу! — Він миттю підвівся з-за столу й викинув довгу руку назустріч Костенкові. («Он был как выпад на рапире, гонясь за высказанным вслед», — Костенко відразу згадав пастернаківські рядки про Леніна і почув у собі останні, провидницькі слова цієї поеми, написаної в середині двадцятих: «предвестьем льгот приходит гений и гнетом мстит за свой уход»…)