Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Брали.
— Ну й що?
— Відповідь на вашу користь, Владиславе Романовичу… На конверті пальців немає, щось подібне до сліду від рукавички… Експерти певного нічого не стверджують, але висловлюють припущення, що склад, з якого виготовлені ці самі рукавички, ідентичний тому, який лишився в кіоску Яструба… Не російське виробництво — принаймні… Тому ваш інтерес до колишнього театрального адміністратора, а нині громадянина США. Джозефа Дейвіда, мені здається абсолютно виправданим… Хочете працювати разом — ось вам моя рука.
Вони потиснули один одному руки; Костенко знову подивувався з того, які холодні пальці у капітана, яка суха його долоня і яка вона аристократично довга; він схожий не на Дон Кіхота — на коня; дивна асоціація; а втім, ні, — у породистих скакунів дуже вузькі щиколотки; а взагалі коні — хороші люди, з ними можна йти в діло; він зразу прийняв мою версію: справа Федорової тліла всі ці роки; молодець, поборемось…
— Ну, коли ми разом, — Строїлов підвівся, — якщо вас це не обтяжить, то передайте нашій науці, щоб вона мене не обтікала… Кажучи відверто, експерт Галина Михайлівна мене зовсім не бачить…
Костенко нарешті посміхнувся:
— Бачить… Точніше — приглядається…
…Через десять хвилин Галина Михайлівна з НТВ поклала на підвіконня (не на стіл Строїлова) таблицю з відбитком пальця:
— Це я накопала на пояску вбитої Люди. Дактилоскопія проходить у картотеці, — не дивлячись на капітана, доповідала вона Костенку. — Варенов Ісай Григорович, сорок сьомого року народження, проживає на Сонячній, сімнадцять, звільнили його з місць ув’язнення три роки тому, проходив у справі про озброєні грабежі й гвалтування…
— Де відбував покарання? — Костенко легко зістрибнув з підвіконня й потягся до телефону.
— Не в Саблазі, — Галина Михайлівна немов чекала цього запитання. — Але працює він у тому кооперативному гаражі, де стоїть «Волга» вашого підопічного пілота.
Строїлов набрав номер районного управління, продиктував адресу Варенова, попросив негайно взяти під контроль; «співробітників висилаю, буду на зв’язку».
Дав команду по селектору:
— Членам групи негайно виїхати в Ізмайловське управління…
— Їдьмо, — сказав Костенко Строїлову. — Тільки краще у відділення, звідти, зручніше почати роботу…
— Ні, — відповів капітан, пополотнівши ще більше. — Нехай почнуть молоді сищики, треба дати їм можливість проявити ініціативу. Підождемо…
— Якби не анонімка — можна ждати, капітане… А так я не дуже розумію, хто за ким полює: ми за ними чи вони за нами?
— Спасибі, Галино Михайлівно, — Строїлов лагідно всміхнувся експерту. — Ваш бос і я робимо одну справу, ви мене признайте, добре?
Галочка навіть не обернулася:
— Я вільна, Сла… Владиславе Романовичу?
— Не мене треба питати, Галко, — відповів Костенко, — бос — босом, а капітан керує групою… Допомагай йому…
Коли Галина Михайлівна пішла, Строїлов переривчасто зітхнув:
— Спасибі, полковнику… Перед тим як ми почнемо роботу по Варенову, заїдемо до батька… Не відмовляйтесь… Пробачте, звичайно, що я наважився вам давати поради… Річ у тім, що одним із слідчих мого батька був той самий, хто мучив і Зою Федорову…
Костенко неквапливо спитав:
— Лібачов? Чи Бакаренко?
Строїлов цьому запитанню не здивувався:
— І вони також. До речі, Бакаренко вже послав листи про ваш самочинний допит — одразу на три адреси… Але мова йде про третього… Його прізвище Сорокін…
— Покійний нині…
Строїлов якось дивно знизав гострими пташиними плечима, хотів був заперечити, але — промовчав.
— Може, до вашого батечка пізніше заїдемо? — спитав Костенко… — Час, лічильник увімкнено…
— Вважаю, півгодинний візит до батька допоможе вам.
— «Нам».
— Ні. Саме вам… Ви ж вважаєте, що Сорокін мертвий…
— А ви?
— А я ні…
…Уже біля «Волги» Костенко — у звичній своїй манері (цілковита, трохи лінива незацікавленість) — спитав капітана:
— Ви не думали над тим, чому після вбивства Федорової у неї дома вилучили дванадцять касет?
Строїлов немов спіткнувся:
— Де вони?
— Спробуйте пошукати… Та й чи збереглися ці записи? Ось у чому річ…
5
Коли Семену Кузьмичу Цвігуну в п’ятдесятому році виповнилося тридцять три, день цей відзначали славно, було багато гостей, говорили добрі слова, святкували чудово, по-справжньому дружно, хоч винуватець урочистості немов кінчиками пальців відчував, що серед присутніх тут є дехто, хто чіпко й насторожено стежить за кожним його жестом, не те що за словом. А втім, через тиждень це відчуття розмилося, відійшло, проте не зникло, бо не вперше за останній рік йому доводилося чути за спиною шарудливий шепіт, ніби він ніякий не запорізький козак, а справжнісінька жидівська морда, бо на їхній хазарській мові слово «цві» означає «олень», а в них тільки аристократів так називали, головних шейлоків і рабинів…