Таємниця Кутузовського проспекту

— Чого це ти? — здивувався Степанов.

— Звідси по «міжміському» подзвонити можна?

— Куди?

Костенко сів, наче зламався:

— Хороше запитання… Подзвонити треба в Узбекистан… А куди саме — не знаю… Хоча б на Петровку, га?

(Про те, що «тримав кінчик», йому сказав полковник Савицький, якого — коли розкасували групу — перевели до Риги: там і помер від цирозу печінки; Павлова посунули в Узбекистан, а Павлов і Савицький по-справжньому дружили, йому міг відкритися, тільки йому, нікому більше.)

…Як завжди, виручив майор Глинський; подзвонив у крихітний кабінетик ресторанного бухгалтера через десять хвилин, продиктував телефон полковника Павлова (виходить, генерала так і не дали, подумав Костенко, — але ж обіцяли, на хресті божились); живе у Ташкенті; «Капітан Строїлов збився з ніг, вас шукає, коли питатиме, що сказати?» — «Промовч». — «Він в’їдливий». — «А ти будь розумним»…

…Почувши сонний голос Павлова, Костенко зрозумів, що в Ташкенті зараз ранній ранок; вибачився:

— Я можу до тебе вилетіти, коли підтвердиш, що Савицький розповідав про кінчик…

Позіхнувши, Павлов спитав:

— Ти вже на пенсії?

— Уже.

— А я ще ні… Так що приїжджай через три місяці і двадцять сім днів…

— Буде пізно.

— Це твоя справа, Костенко.

— Відповідь зрозумів.

— Ждав іншої?

— Взагалі — так.

— Даремно. Все повертається на круги своя… Не бийся жопою об асфальт, моя тобі добра порада…

Костенко повернувся до столу, подивився на порожню пляшку; Степанов зрозумів його:

— Пізно вже… Їдьмо до мене на горище. Там і добавимо…

Степанов жив на дванадцятому поверсі, сам-один; діти тепер навідувалися до нього зрідка — свої турботи; в одній кімнаті намагався працювати, звільнивши крихітний п’ятачок на письмовому столі, захаращеному старими верстками, записами й кореспонденцією; друга кімната, завалена книжками (стелажів не вистачало), гірськолижними черевиками, альпіністськими пушками, мислилась як спальня, хоч завжди лягав він у себе в кабінеті на вузеньку кушетку, застелену буркою, яку йому подарував на Домбаї Мишко Лотоков, найвразлнвіший і найніжніший черкес з-поміж усіх, кого так любив Степанов; хіба що крім Магомета Конова, але той не черкес, той людина світу, особистість виняткового кування, таких би менеджерів нам з мільйон — не дали б завалити перебудову… За що нам така доля: віддавати на заклання молоху убогої і злобної заздрості кращих людей країни?!

— Подивись, що є в холодильнику, — сказав Степанов, — а я зроблю кілька дзвінків, газета йде до друку, мої працюють до ранку…

У холодильнику було три плавлених сирки, трохи масла, кілька яєць і два шматочки ковбаси. В морозилці лежала льодова пляшка «посольської», дві бурякові котлети й куряча нога.

Жаль Митю, подумав Костенко; хоча він сам вибрав таке життя; невже всі творчі люди приречені на самотність? Живуть у собі, всередині безупинно щось рухається, шукає виходу, мучить; я його й то не завжди можу терпіти, а як жінка? їй інше потрібно, їй хочеться завжди і в усьому ясності, надійності, споконвічних гарантій… Так, «гарантії» скоріш чоловіче поняття, пов’язане з політикою й бізнесом…