Таємниця Кутузовського проспекту

Костенко поставив сковорідку на стіл:

— Давай з жару, з полум’я… Смачніше, мабуть, ніж по тарілках розкладати…

— Дуже радий, що ти подзвонив, Славику… Я вдень ширяю, а тут, уночі, сам-один, гину…

— Переїжджай до нас…

— Я той, що ховається, Славику… Я себе без упину слухати повинен: закрутиться щось усередині — я миттю до машинки… Спати вам з Манюнею не дам…

— Послухай, Митю, пригадуєш, у вісімдесят першому, коли я подзвонив після вбивства Федорової, ти сказав, щоб я в це діло не ліз, шию зламаю… Поясни, чому так різонув?

— Думаєш, пам’ятаю?

— Треба згадати.

— Чорт його знає… Час був непевний, Славику… Не було в нашій історії м’якшої й безвольнішої людини, як Брежнєв… Коли в його товариша по службі в Молдавії, у голови Ради Міністрів Рудя, син помер, Віталик, аспірант Бауманського училища, поховали поруч з Висоцьким, то Брежнєв приїхав на панахиду й плакав, як дитина… Він злого близьким не робив, Славо… Чим міг допомогти — допомагав, коли, звісно, вдавалося до нього пробитися… А тут — диви, у Чехословаччину війська ввів, і в Афганістан, і Сахарова при ньому заслали, і Некрасова з Ростроповичем та Баришниковим країна позбавилася…

— Трагедія тоталітаризму: великою країною правила неграмотна людина…

— До речі, ти на Ваганьковське сходи… Подивися могилу Щолокових… Дві гільзи: і вона застрелилась, і він… Там же могилка бабусі, матері його дружини… Залишилася сиротою, немічна, недоглянута… Повісилась…

— Щолоков, до речі, був не злий… Намагався добро робити… Та хіба ця риса визначає лідера і його команду? Добра людина — не професія, а данність…

— Злочинець — гірше, — відрубав Степанов. — Знаєш, коли Брежнєв пережив свою першу трагедію? Ще зовсім молодим… Дочка, десятикласниця, втекла з Кишинева з артистом цирку Євгеном Милаєвим… Так, так, той, що потім героєм соцпраці став… Майже однолітком Брежнєва був і поцупив дівчину з дому першого секретаря молдавського ЦК… Уявляєш? Скандал… І, кажуть, саме Щолоков запропонував цю справу не приховувати, а одразу доповісти Сталіну… Розрахунок був кмітливий — у вождя дочка Світлана коники викидала, син Василь пив до нестями, а Яків, той аж у полон попав… Тиран жалів тих, хто опинявся в його ситуації, хотів наблизити — хоч у цьому був людяний… До речі, незадовго до загибелі Федорової я бачив, як Цвігун у Будинку кіно їй руку цілував… Але ж до Федорової, кажуть, не тільки дочка вождя заїжджала, але й ті, кого вона любила… І саме тоді ваші забили до смерті андроповську людину в метро… Чвари… А Щолоков і Цвігун — діти гнізда Брежнєва… Уявляєш, яка колотнеча була? Мабуть, тому я тобі й сказав це… До речі, ти книжку Віки Федорової читав?