Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Здрастуйте, — відповів Костенко, потискуючи льодяну, дуже суху, тому й здавалася старечою, долоню Строїлова.
— Мене звати Андрій Володимирович, — відрекомендувався капітан. — Влаштовуйтесь, будь ласка… Сідайте за мій стіл, вам, асу, належить сидіти на чільному місці… А я примощуся на підвіконні; розповідають, що в молоді літа ви сиділи на підвіконні або ж на розі столу — неодмінно з лінійкою в руці, правда?
— Правда.
— Можна запитати вас — чому?
— Чорт його знає… Лінійка — метроном, відлік внутрішнього темпоритму… Ногами можна подригати… Потім, знаєте, в мої роки у сад «Ермітаж» часто приходили гарненькі дівчата… А я од природи спостерігач, для мене велика втіха милуватися прекрасним… З якого приводу шукали, Андрію Володимировичу? — Костенко примостився на підвіконні й одразу витяг сигарети.
— По-перше, хотів познайомитися з вами. Чув про вас багато, але працювати з вами ніколи не доводилось… По-друге, хотів порадитися про справу… По-третє, мені сказали, що ви якось пов’язуєте загибель Зої Олексіївни Федорової з вбивством Яструба та Груздьової. Це правда?
— Припустимо… Але ви в розслідуванні справи Федорової участі не брали…
— Я Зою Олексіївну добре знав, Владиславе Романовичу…
— Невже? Коли ви її добре знали, то ваше прізвище напевне було б у її телефонній книжці…
— Моє прізвище було в її телефонній книжці — так само непорушно, з дивно-доброзичливою усмішкою відповів Строїлов. — Більше того, я сам записав у неї свій домашній і службовий номери.
— Це коли було? — Костенко роздушив у маленькій попільниці недокурок і одразу закурив другу сигарету. — У якому році?
— У тому самому, — обличчя Строїлова різко змінилося, постаріло на мить. — Вони тоді в мого батька збиралися, відзначали річницю Лідії Андріївни Русланової, усі владимирські в’язні з’їхалися, хто ще був живий…
— Почекайте-но, — лоб Костенка звело рубленими зморшками, — ви хочете сказати, що саме її записну книжку — треба розуміти останню — викрав злочинець?
— Чому «злочинець», а не «злочинці»?
— Запитання правомірне… З вашим батечком про цю трагедію розмовляли?
— Звичайно… Він вважає вбивство Зої Олексіївни політичним злочином.
— Мотиви?
— Мотивів немає… Інтуїція…
— У якому році вашого батька забрали?
— У «російській справі»… У сорок восьмому… Вслід за Вознесенським і Кузнецовим… Він у Ленінграді працював, по будівельній лінії… І дуже дружив з Лідією Андріївною Руслановою та її покійним чоловіком…
— По Особливій Нараді йшов?
— Звичайно… Старий — кремінь, його на процес так просто не виведеш…
— Герой громадянської війни Іван Микитович Смирнов, член Реввійськради Троцького, також був не з лякливого десятка, однак — умовили, вийшов…
— Батько знав про це… Тому вважав краще смерть, ніж жах постановочного процесу.
— Вам тоді скільки було?
— Три місяці… До речі, батько вбитого Яструба з моїм старим в одній справі йшли — Яструба розстріляли, моєму вліпили двадцять п’ять з поразкою в правах: «спроба утворення Російської республіки з виходом із СРСР»… Так що шукав я вас так настирно тому, що до всього цього клубка, — Строїлов кивнув на томи старої справи Федорової і папочки з матеріалами про Яструба і Людку, — у мене інтерес не так службовий, як громадянський.
Чи вірю я йому, подумав Костенко; ми відучилися вірити людям; змієподібно перевіряємо свої думки і вчинки краще ніж шахові гросмейстери — на багато ходів наперед…
— Навіщо ви мене принизили позаштатним консультантом, капітан?
— Я не можу зачислити вас до опергрупи, Владиславе Романовичу… Закон є закон… Тому пробити статус позаштатного консультанта теж було не просто, але, на щастя, пройшло, та й вибуху заздрості не буде…
— Заздрість завжди буде… Коли і є щось незнищенне, то це заздрість, особливо у нас.
— Гени безправного рабства? У цьому народ не винен, його поставили в умови страху — от і результат.
Костенко витяг ще одну сигарету, але втримався, не закурив, у маленькій кімнатці й так було синьо від тютюнового диму, а от Строїлов раз по раз покашлює, може, з легенями неладно, бач, який пергаментний, хоч і не старий…
— Матінка жива, капітане?
— Померла.