Таємниця Кутузовського проспекту

Прощаючись із соратниками, Брежнєв (ширяв, мов на крилах, уночі прокидався, щипав себе за руку — «чи не уві сні все це, Боже?!») сказав Цвігунові:

— Жди виклику, Семене. Буде для тебе і в Москві робота…

Однак до Москви перевести його не встиг, бо невдовзі після закінчення з’їзду великий вождь богові душу віддав; практично зразу ж після похорону Брежнєв загримів заступником начальника політуправління Військово-Морського Флоту; був у Молдавії королем, перемістився в трамплінний секретарський кабінет на Старій площі — і, на тобі, нищівний обвал…

Але й за ті короткі місяці, що пробув у Москві, він устиг налагодити зв’язки, а в нас лише той переживає смутні часи, хто порозставляв таємні віхи; наша спільність тим і разюча, що не тільки мурашечки й свистокрилі чирки живуть законами зграї, а й людинки також. Що один може? Та — нічого! Хто на крило поставить? Хто дорогу вкаже? Це на Заході — один і є один, а в нас він не один, він — нуль без палички, лайно, ніщо. У нас спільність потрібних держить, у них — надмірна особиста гординя, на ній вони лоби й розіб’ють, зогниють зразу, потрапивши у вир чергової кризи капіталізму…

Саме тому всі його кадри не полетіли шкереберть, хоч ждали цього (коли хазяїн нагнувся, всі його близькі загримлять), а принаймні зберігали свої позиції. І коли — шляхом складної інтриги — Брежнєв вимолив собі пост другого секретаря ЦК КП Казахстану, Цвігун невдовзі опинився неподалік — на посаді заступника голови таджицького КДБ; республіки поруч, то на полюванні побачаться, то на якомусь зльоті передовиків; найчастіше збиралися в Ташкенті, бо Брежнєв зміг перемістити Рашидова з посади декоративного президента Узбекистану на ключову партійну позицію.

Там, у Таджикистані, Цвігун безстрашно повстав проти концепції республіканських приписок, звалив місцеву мафію, незважаючи на невдоволення деяких московських керівників.

Аналізуючи роботу Рашидова і його оточення, Цвігун дуже добре знав (рапорти читав щодня, ходу не давав, але й не знищував), що, справді, Шараф Рашидович по-царськи приймає гостей, а всі витрати списує на міністерства, великі заводи, інститути. Звичайно, не повинно так бути, але ж немає в нашій дикій тмутаракані цивілізованої (як у всьому світі) статті під назвою «представницькі витрати»! Не собі ж Рашидов ці гроші бере! Навіщо вони йому?! І літак свій, і машини, дачі, квартири, будинки, кухарі, охорона, масажисти, лікарі, кравці, взуттєвики, шофери, стенографісти — за все ж платить держава! Обранець народу має усього себе віддавати роботі, благу трудящих, загальній справі… Дефіцитні будівельні матеріали (люди Цвігуна провели негласну ревізію) йшли не на чорний ринок, а на зведення нових наукових центрів, промислових комплексів, спортивних споруд… Так, цей дефіцит Рашидов одержував взамін на сердечну гостинність, посилки до Москви із свіжими овочами й фруктами, передачу потрібним людям сувенірів — зрештою, треба робити скидку на національний характер: і каракулеве пальто тут прийнято називати «сувеніром», у них так зроду-віку було… Найстрашніше для партійця що? Особиста користь. А де вона? Тільки повертаючись у жах тридцять сьомого року, можна було дозволити розпаленому мозку фанатичного правоохоронця назвати піклування про благо республіки «хабарем» чи «підкупом».