Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
— Не турбуйтеся, фройляйн! Усе буде гаразд.
Цей місяць, що раптово вийшов з-за хмар, мало не захопив зненацька Сміта й Шаффера. Вони вже перетнули колію й тихо простували до багажного відділення, коли це все навкруги залило місячне сяйво. На щастя, поруч виявилася тінь від станційного даху. Сховавшись у ній, вони подивилися вперед — туди, де закінчувалися рейки. Ясно й чітко, мов серед білого дня. було видно червоні на тлі снігу вагончики канатної дороги — один підходив до нижньої станції, другий долав останні кілька футів майже вертикального підйому перед горішньою станцією; а ще вище в місячному світлі здіймався чарівний силует замку.
— Це дуже доречно, — люто промовив Шаффер. — Це нам дуже допоможе.
— На небі ще чимало хмар, — спокійно відказав Сміт.
Він прослизнув до багажного відділення, дістав свої відмички й відчинив двері. Шаффер рушив услід за ним.
Швидко знайшовши потрібні рюкзаки, Сміт відрізав добрячий шмат нейлонової линви, обмотав її навколо себе, потім почав перекладати з рюкзака в торбину ручні гранати та пластикову вибухівку. Шаффер делікатно кашлянув.
— Босе… — І промовисто перевів погляд у бік вікна.
— Га?
— Чи не здається вам, босе, що тепер полковник Вайсман уже знає про цю схованку? Тобто слід чекати, що сюди ось-ось завітають гості.
— Справді, слід чекати, — погодився Сміт. — Дивно буде, якщо вони не завітають. Тому я тільки відрізав добрячий шмат линви та взяв гранати й вибухівку лише зі свого та вашого рюкзака. Линви у нас дуже багато, а про те, що в наших рюкзаках, не знає ніхто. Тому нестачу навряд чи помітять.
— Але ж рація?..
— Якщо ми передаватимемо звідси, то нас можуть застукати тут зненацька. А якщо ми заберемо рацію звідси і це виявлять, то стане зрозуміло, що автомобіль на дні озера порожній. Так чи не так?
— Більш-менш так.
— Тому ми підемо на компроміс: спершу візьмемо рацію, але після того, як вийдемо на зв'язок у безпечному місці, повернемо її назад.
— Про яке безпечне місце ви говорите? — здивувався Шаффер. Його обличчя було зовсім похмуре. — У Баварії безпечного місця немає.
— Та є одне, за якихось ярдів двадцять звідси. Туди вони зазирнуть в останню чергу. — Він передав Шафферові зв'язку відмичок. — Ви коли-небудь бували в баварських жіночих туалетах?
Шаффер узяв відмички, недовірливо зиркнув на Сміта, похитав головою й вийшов. Швидко простуючи вздовж колії, він водив туди-сюди ліхтариком, поки зупинився навпроти дверей із написом «DAMEN».
Постоявши хвилю, Шаффер скривив губи, знизав плечима, дістав відмички.
Поволі, неначе з величезним зусиллям, вагончик подолав останні кілька футів і опинився під дахом горішньої станції, в замку. Тут він завмер, двері розчинились, і пасажири вийшли. Від станції, вбудованої в нижню частину північно-західної стіни замку, вони рушили двадцятифутовим тунелем, що похило підіймався вгору. На обох кінцях тунелю були міцні залізні двері й озброєна охорона. Вийшовши з верхніх дверей, вони опинилися на замковому подвір'ї. Єдиний вихід звідти вів через масивні сталеві ворота, що їх охороняла група добре озброєних солдатів з собаками. Подвір'я було добре освітлене завдяки численним незаштореним вікнам замку. Посеред подвір'я стояв вертоліт, яким вранці прилетів рейхсмаршал Роземайєр. Під напнутим брезентом якась схилена постать — очевидно, пілот —. поралася коло двигуна, присвічуючи собі невеличкою, але потужною дуговою лампою.
Мері обернулася до фон Браухіча, який усе ще притримував її за руку, й сумно посміхнулася:
— Так багато солдатів… Так багато чоловіків і, гадаю, дуже мало жінок. Що, як мені захочеться втекти від надто причіпливих військових?
— Це легко зробити. — Усмішка у фон Браухіча, подумала Мері, справді чарівна. — Просто вистрибніть з вікна своєї спальні. Якась сотня метрів униз — і ви на волі!
Жіночий туалет виявився навдивовижу невиразним місцем — кілька лав зі спинками, кілька стільців та простий сосновий стіл. Навіть спартанцям тут видалося б надто незатишно — щодо цього конкуренцію цьому туалетові могли б скласти хіба що відповідні приміщення в Англії. Ледь помітні вогники догоряли в чорній залізній грубці.
Сміт сидів за столом, на якому стояла рація, й, зазираючи до записника з шифрами, при світлі ліхтарика щось занотовував на клаптику паперу. Перечитавши ще раз написане, він випростався й віддав записника Шафферові.