Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
Раптом обоє вхідних дверей «Дикого оленя» розчинилися, й до зали швидко увійшли дві групи солдатів з автоматами напоготові. Солдати розсипалися по залі й стали попід стінами, тримаючи пальці на спускових гачках; вони спокійно, уважно роздивлялися довкола.
— Ну-ну, — кинув Крістіансен, — це була чудова воєнна пригода.
Раптову тишу ще дужче підкреслювали чіткі кроки по дерев'яній підлозі — полковник вермахту вийшов на середину зали й холодно роззирнувся. Велет-господар квапливо вибіг з-за стойки, чіпляючись за стільці. На його обличчі був написаний жах.
— Полковнику Вайснере, — тремтячим голосом почав він, — що, ради Бога…
— Вашої провини тут нема, шановний пане, — відповів полковник голосом, у якому не було нічого заспокійливого. — І все ж таки ви приймаєте в себе ворогів рейху…
— Ворогів рейху?.. — Колір обличчя в господаря за кілька секунд із червоного перетворився на сірий. — Що, я? Я, Йозеф Вартман?..
— Прошу вас, — полковник підніс руку, вимагаючи тиші. — Ми шукаємо чотирьох чи п'ятьох дезертирів, які втекли з в'язниці в Штутгарті. Тікаючи, вони вбили двох офіцерів та сержанта. Нам відомо, що вони сховалися тут.
Сміт кивнув головою і нахилився Шафферові до вуха:
— Дуже розумно. Справді, дуже розумно.
— Отже, — вів далі Вайснер, — якщо вони тут, то ми їх швидко схопимо. Я прошу офіцерів тринадцятого, чотирнадцятого та п'ятнадцятого підрозділів вийти наперед. — Він почекав, доки двоє майорів та капітан стали поруч із ним. — Ви знаєте всіх своїх офіцерів в обличчя? — Всі троє кивнули головою.
— Гаразд. У такому разі вам треба…
— Нічого не треба, полковнику. — Гайді вийшла з-за стойки й підійшла до нього, ввічливо сховавши мокрі руки за спину. — Я знаю, хто вам потрібен. Це їхній заводій.
— Ага! — всміхнувся Вайснер. — Чарівна панночка…
— Гайді, пане полковнику. Я прислуговувала вам за столом у замку.
Вайснер галантно вклонився:
— Хіба ж про таке можна забути!
— Оцей! — На обличчі у Гайді був написаний гнів і відданість своєму обов'язку, а палець її драматично вказував на Сміта. — Он він, пане полковнику. Він… він ущипнув мене!
— Моя люба Гайді! — вибачливо всміхнувся полковник Вайснер. — Якщо ми звинувачуватимемо кожного, в кого з'являться певні наміри щодо…
— Ні, не тому, пане полковнику. Він запитував мене, чи я знаю або чи я чула щось про чоловіка на ім'я генерал… Канабі. Так, здається…
— Генерал Карнебі! — Тепер полковник не всміхався. Він глянув на Сміта, зробив солдатам знак підійти, потім знову звернувся до Гайді: — І що ви йому сказали?
— Пане полковнику! — Гайді й далі вдавала ображену гідність. — Я вважаю себе добропорядною німкенею! Крім того, я високо ціную свою роботу у замку. — Вона обернулася й показала в куток зали. — Капітан фон Браухіч із гестапо може поручитися за мене.
— В цьому немає потреби. Ми не забудемо цього вчинку, люба дитино! — Полковник розчулено поплескав її по щоці, потім обернувся до Сміта й крижаним тоном сказав: — Ваші документи, пане, і негайно!
— Негайно, полковнику? — Погляд, яким Сміт зміряв Гайді, був не менш крижаний, ніж полковників голос. — Ну вже ні! Треба робити все до ладу: спершу віддайте їй тридцять срібняків, а потім уже й до нас.
— Ви говорите дурниці, — зневажливо відказав Вайсман. — Гайді — справжня патріотка.
— Не маю сумніву, — в'їдливо сказав Сміт.
Зі скам'янілим обличчям спостерігала Мері крізь щілину між завісками в темній кімнатці Гайді, як Сміта та чотирьох його людей виводять з «Дикого оленя» і під численною охороною супроводжують через вулицю. Упійманих безцеремонно заштовхали до двох автомобілів, двигуни заревли, й за хвилину обидві машини зникли за поворотом. Мері ще постояла, невидющим поглядом стежачи за сніжинками, потім запнула завіски й відвернулась од вікна.
— Як це сталося? — прошепотіла вона.
Чиркнув сірник, Гайді засвітила гасову лампу.
— Не знаю, — знизала вона плечима. — Хтось сповістив полковника Вайснера, що вони тут. Але показала на Сміта я.
Мері вражено зиркнула на неї.
— Ти? Ти…
— Його все одно виявили б за хвилину. Вони ж тут чужі. А так це зміцнить наше становище. Я, а отже, й ти — поза підозрою.
— Поза підозрою! — обурено кинула Мері. — Але ж тепер нам немає сенсу продовжувати!
— Ти так гадаєш? — замислено промовила Гайді. — Чомусь за долю полковника Вайснера я не така спокійна, як за долю майора Сміта. Майор Сміт — людина невичерпних можливостей. Чи, може, наше начальство на Вайтхоллі збрехало? Коли мені повідомляли, що він прибуде сюди, то запевняли: не треба ні про що турбуватися, слід цілком покладатися на нього. Це — людина з необмеженими внутрішніми резервами, яка може знайти вихід із становища граничної складності. Так дослівно мені й сказали — вони там, на Вайтхоллі, смішно висловлюються. Але тепер я цілком довіряю йому. А ти?