Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
— Може, кінець, а може, й ні. Все, що пов'язане з цими типами, у мене не викликає довіри. — У голосі полковника Вайснера звучала гіркота. — Вони могли все це підстроїти, а самі рушити назад. Пошліть групу своїх людей, хай прочешуть оцю соснову посадку. Хай візьмуть ліхтарі. А другу групу пошліть за півкілометра назад, у бік казарм, самі поїдьте з ними, і хай обидві групи рухаються назустріч одна одній. Не баріться!
Шаффер, сидячи за сосною, поглянув на Сміта:
— Я мушу відзначити, босе, що нам справді не варто було повертатися просто до села. Хитрий старий чортяка, правда ж?
— А що ви скажете про мене, га? — пробурмотів Сміт.
— Гаразд, гаразд. Це я теж мушу відзначити.
Минуло п'ять хвилин. Сніг падав тепер не дуже густий, тож двоє чоловіків, що сховались у соснах, добре бачили, як цеп солдатів неподалік від них, блимаючи ліхтариками, посувався в південному напрямку. Промені ліхтариків обмацували стовбури й крони сосон, шукаючи двох утікачів. Полковник Вайснер прогулювався туди-сюди біля своєї машини, похиливши голову, неначе в глибокій задумі. Час від часу він зиркав на годинника. Потім підійшов до огорожі над урвищем і задивився на воду.
Невдовзі почувся віддалений гамір голосів. У світлі від фар полковникової машини з'явився сержант, підійшов і віддав честь Вайснерові.
— Немає навіть слідів, пане полковнику.
Вайснер відвів погляд від озера й повернувся до сержанта:
— І не повинно бути. Я побачив там, на воді, кашкета. Сумний кінець для такої сміливої людини. Дуже сумний.
5
Вагончик канатної дороги повільно виповз із будівлі нижньої станції й розпочав свій шлях нагору, до замку. «Небезпечний підйом», — подумала Мері. З віконця вагончика крізь сніг ледве можна було розгледіти обриси першого пілона. Другого та третього взагалі не було видно, однак гроно яскравих вогнів угорі показувало, куди вони рухаються. «Досі ж люди туди доїжджали, — тупо міркувала Мері. — Доїдемо й ми». А втім, у тому стані, в якому вона тепер опинилася, їй це було вже майже байдуже.
Вагончик, розрахований на двадцять чоловік, зовні був пофарбований у червоне, а всередині добре освітлений. Сидінь не було, лише поручні вздовж стінок. Нагальна потреба в цих поручнях стала очевидною дуже скоро. Вітер був досить рвучкий, тож вагончика почало розгойдувати відразу після того, як вони виїхали з нижньої станції.
Окрім двох солдатів та одного цивільного, у вагончику було троє: фон Браухіч, Мері та Гайді, вбрана тепер у тепле вовняне пальто та хутряну шапку. Фон Браухіч, тримаючись однією рукою за поручень, другою обійняв Мері за плечі й підбадьорливо всміхнувся:
— Боїтеся?
— Ні. — Вона справді не боялася — для цього у неї вже не було сили. Однак навіть у безнадійній ситуації Мері намагалася залишатися професіоналом. — Ні, я не боюся, я просто вмираю від жаху. У мене вже паморочиться в голові. Чи цей вагончик коли-небудь падав?
— Ніколи. — Фон Браухіч був сама впевненість. — Та ви тримайтеся за мене, і все буде гаразд.
— Він це щоразу казав мені, — холодно зауважила Гайді.
— Фройляйн Гайді, — терпляче промовив фон Браухіч, — у мене, звісно, непересічні здібності, але третьої руки немає, отже, передусім — турбота про гостю.
Затуляючи долонею сигарету, Шаффер ховався за телеграфним стовпом, уважно стежачи за чимось. Причина для того, щоб сховати сигарету й уважно придивитися, була поважна: за ярдів сто від нього в світлі від ліхтаря біля воріт військового табору туди-сюди походжали двоє вартових. А за воротами крізь морок прозирали обриси казарм.
Шаффер глянув угору. Сніг уже майже перестав, ось-ось мав визирнути місяць, розгледіти Смітову постать на стовпі було неважко.
В цю хвилину Сміт старанно орудував ножем — спеціальним складаним ножем для командос, який, крім багатьох інших потрібних пристроїв, мав також кусачки для дроту. Акуратно й методично Сміт працював кусачками, і невдовзі вісім телефонних дротів упали на землю. Сміт склав ножа, сховав його до кишені й зліз із стовпа на землю.
— Дрібниця, але не завадить, — усміхнувся він до Шаффера.
— Так, це трішки затримає їх, — погодився той.
Вони підхопили зброю й зникли між сосон, що оточували казарми.
Вагончика розгойдувало дедалі дужче. Він уже долав останній, майже вертикальний відтинок свого шляху. Відчуваючи на плечі руку фон Браухіча й притиснувшись чолом до шибки, Мері розглядала укріплення замку й думала про те, що тепер вони вже під самими хмарами. В цю мить місяць освітив крізь розпанахані хмари увесь казковий замок. Охоплена раптовим жахом, Мері облизала пересохлі губи й мимоволі здригнулася. Це не пройшло повз увагу фон Браухіча. Він знову підбадьорливо стис їй плече — чи не вдвадцяте за час підйому: