Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
— Розвідка — це найперша зброя в сучасній війні, — з гіркотою промовив Вайат-Тернер. — А втім, здається, це вже хтось сказав до мене.
— Де нема розвідки, там нема й війни. — Адмірал натиснув на кнопку зв'язку: — Приготуйте мою машину! Полковнику, ви поїдете на аеродром?
— І значно далі, адмірале, якщо ви, звичайно, дозволите.
— Ми ж про все домовилися, — знизав плечима Ролланд. — Та я розумію ваш теперішній стан. Якщо вважатимете за потрібне — платіть життям.
— Ну, таких намірів у мене не було. — Вайат-Тернер підійшов до столика, взяв пістолет «стен», повернувся до Ролланда й усміхнувся. — Можливо, доведеться зустрітися з противником, сер.
— Цілком можливо. — Усмішки у відповідь на обличчі в адмірала не було.
— Ви чули, що він сказав? — Сміт вимкнув рацію, склав антену й подивився скоса на Шаффера. — Ми можемо припинити операцію.
— Припинити операцію? Тепер? — Шаффер розлютився. — Невже вам не ясно, що коли ми це зробимо, то вони через день-два схоплять Мері? — Він зробив значущу паузу. — А якщо це станеться, то ще через десять хвилин вони схоплять і Гайді.
— Годі про це, лейтенанте! — відказав Сміт. — Адже ви бачили її лише один раз, якихось п'ять хвилин.
— То й що? — Вигляд у Шаффера був дуже войовничий. — А скільки Паріс бачив Єлену Прекрасну? А чи часто Антоній бачив Клеопатру? А чи часто Ромео… — Він замовк, потім зухвало додав: — І мене не обходить, що її вважатимуть зрадницею своєї нації.
— Вона народилася й виросла у Саутгемптоні, — втомлено промовив Сміт.
— Та яка різниця! Навіть якщо вона — англійка…
— Ходімо, — обірвав його Сміт. — Треба повернути рацію на місце. Невдовзі там мають з'явитися гості.
— Так, не варто надто часто їх дивувати, — погодився Шаффер.
Вони поставили рацію на місце, замкнули багажне відділення й ступили кілька кроків до виходу зі станції, коли їх зупинив гуркіт двигунів та звуки сирен. Притиснувшись до стіни, обидва дивилися, як перша машина в'їхала в станційні ворота й загальмувала за ярдів десять від них.
Шаффер зиркнув на Сміта.
— Не будемо їм заважати, чи не так?
— Не будемо. За касову будку!
Двоє чоловіків, нечутно й швидко посуваючись уздовж колії, дісталися до касової будки й сховалися в її густій тіні. Сержант — той, що організовував прочісування лісу над Синім озером, — з'явився в станційному дворі в супроводі чотирьох солдатів, знайшов багажне відділення, посмикав двері, потім кілька разів марно вдарив по замку прикладом, врешті випустив по замку чергу з автомата й зайшов усередину, присвічуючи собі ліхтариком. Майже одразу після цього він знову постав у дверях.
— Скажи капітанові, що вони не збрехали. Усе причандалля англійців тут. — Один із солдатів рушив виконувати його наказ, а сержант звернувся до решти: — Гаразд, а ви забирайте їхнє манаття й тягніть до машини.
— А там же моя остання пара бавовняних шкарпеток… — похоронним тоном прошепотів Шаффер, коли солдати несли повз них їхні рюкзаки. Я не кажу вже про зубну пасту…
Він замовк, бо Сміт смикнув його за руку: сержант зупинив одного з солдатів, який ніс рацію, поклав на прилад руку й завмер. Сержант стояв якраз під невеликим станційним ліхтарем, так що вираз його обличчя можна було добре роздивитися — на ньому проступив подив, потім недовіра й раптом цілковите розуміння.
— Капітане! — закричав сержант. — Капітане!
В станційні ворота квапливо вбіг офіцер.
— Рація, капітане! Вона ще тепла, просто гаряча. Нею користувалися не більше, ніж п'ять хвилин тому!
— П'ять хвилин тому? Це неможливо! — Капітан вражено подивився на сержанта. — Якщо тільки…
— Саме так, пане капітане. Якщо тільки…
— Оточити станцію! — закричав капітан. — Обшукати всі приміщення!
— О Боже! — простогнав Шаффер. — І чому б їм не дати нам спокій?
— Швидко, за мною, — наказав Сміт.
Він узяв Шаффера за руку й вони почали скрадатися в тіні, доки опинилися біля жіночого туалету. Намагаючись не брязнути своїми відмичками, Сміт за кілька секунд відімкнув двері. Прослизнувши всередину, вони замкнули за собою двері.
— В листі до родини з приводу моєї загибелі це звучатиме не надто героїчно… — сумно промовив Шаффер. А втім, гумор у його словах видався трохи неприродним.
— Що саме?
— «Поліг за Батьківщину в жіночій вбиральні у Південній Баварії». Як можна героїчно воювати, знаючи, чим це скінчиться… А про що там говорять наші друзі за дверима?
— Якщо ти хвильку помовчиш, то ми, може, й почуємо.