Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
— У гори, босе? — запитав Шаффер, обернувшись до Сміта.
— У гори.
Другий бік станції, звідки виходила колія, виявився безлюдним: той, хто не побіг машинально на звук вибуху, так само машинально міг дійти висновку, що вибух пов'язаний зі спробою двох диверсантів утекти або чинити опір. Хай би там як, а наслідок виявився саме бажаним.
Вони добігли до кінця колії і подалися далі, доки спинились у досить безпечному місці, серед будиночків, що підіймалися пологим схилом гори на східній околиці села. Там Сміт із Шаффером зупинилися, перевели дух і оглянулися на те, що залишили позаду.
Станція горіла. Її ще не всю охопило полум'я, але воно вже вихоплювалося на кілька футів над дахами, в небо валив густий чорний дим, і надій на те, що пожежа скоро погасне, не було.
— Здається, це їм не дуже подобається, — зауважив Шаффер.
— Я теж так гадаю.
— А я думаю, що саме тепер вони візьмуться за нас як слід. У замку у них є собаки — отже, вони можуть бути й у казармах. Залишається тільки привезти їх на станцію, дати понюхати наші речі, поводити довкола, щоб вони взяли наш слід, і все. Сміта й Шаффера розірвано на шматочки. Альпійським стрільцям я ще дав би фору, але тягатися з доберман-пінчерами — для мене вже занадто, босе.
— А мені здавалося, що ти боїшся лише коней, — лагідно сказав Сміт.
— Коні то чи добермани — називайте їх як завгодно. В мене викликає страх усе, що має чотири ноги. — Він знову позирнув на охоплену полум'ям станцію. — З мене був би кепський ветеринар.
— Ну, не турбуйся, — запевнив його Сміт. — Ми не затримаємося тут дуже довго, так що ніхто з твоїх чотириногих друзів не встигне схопити твій слід.
— Невже? — з підозрою глянув на нього Шаффер.
— Замок, — нагадав Сміт. — Ось заради чого ми тут. Не забув?
— Я не забув. — Шаффер дивився, як полум'я над станцією шугає вже футів двадцять-тридцять заввишки. — Ви знищили таку гарну станцію… Ви це усвідомлюєте?
— Як ти сам би сказав, — нагадав Сміт, — це була не наша станція. Ходімо. Спершу нам треба подзвонити, а потім з'ясувати, який прийом чекає на нас у «Шлосс Адлері».
Саме в цей час Мері Еллісон відчувала на собі, який прийом чекає на гостей замку. Її приймали не надто тепло. Стоячи поруч із фон Браухічем та Гайді, вона роздивлялася велику замкову залу: кам'яні стіни, кам'яні плити на підлозі, стеля з темного дуба. В цю хвилину двері в кінці зали розчинились, і ввійшла дівчина. Вона простувала до них ходою, в якій відчувалася владність і грубість, — це було скоріше марширування, ніж хода.
І все ж Мері мусила визнати, що дівчина дуже вродлива — висока на зріст, білява й голубоока — вона пасувала б на обкладинку будь-якого журналу в третьому рейху. Але погляд її голубих очей був крижаний.
— Добрий вечір, Анна-Марі, — сказав фон Браухіч голосом, цілком позбавленим будь-якої сердечності. — Це наша нова дівчина, фройляйн Марія Шенк. Маріє, це — секретарка пана полковника, вона відповідає за всю жіночу обслугу.
— Ви, мабуть, доклали чимало зусиль, щоб сюди потрапити, Шенк? — Якщо голосові Анни-Марі й була хоч трохи притаманна милозвучність і теплота, то цього разу вона про них забула. Повернувшись до Гайді, вона оглянула її з ніг до голови крижаним поглядом і запитала: — А ви чого тут? Через те, що ми дозволяємо вам прислуговувати за столом, коли у полковника багато гостей?..
— Гайді — кузина цієї фройляйн, — обірвав її фон Браухіч. — Крім того, вона тут з мого дозволу.
Це був дуже прозорий натяк на те, що не варто виходити за межі своїх обов'язків. Анна-Марі подивилася на нього, але нічого не сказала. Фон Браухіч належав до того гатунку людей, з якими сперечатися небезпечно.
— Сюди, Шенк! — Анна-Марі кивнула головою на бічні двері. — Я повинна поставити вам кілька запитань.
Мері глянула на Гайді, потім — на фон Браухіча, але той знизав плечима й сказав:
— Це неминучі формальності, фройляйн. Боюся, що вам їх не уникнути.
Мері й Анна-Марі зникли за дверима, які гучно причинилися. Гайді та фон Браухіч перезирнулись. Гайді сердито стулила губи, вираз її обличчя на мить нагадав звичайний вираз обличчя Анни-Марі. А фон Браухіч зробив банальний жест — безпорадно розвів руками й знизав плечима.