Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
Мері не відповіла. Вона дивилася в підлогу, в очах у неї стояли сльози. Гайді легенько торкнулась її руки й спитала:
— Ти так любиш його?
Мері мовчки кивнула головою.
— А він тебе?
— Не знаю. Я просто не знаю. Він так давно на цій службі, що коли й знає про це сам, то навіть собі не скаже.
Гайді кілька секунд дивилася на неї, потім похитала головою й сказала:
— Їм не слід було посилати тебе. Як можна сподіватися, що… — Вона замовкла, знову похитала головою й закінчила: — Та вже пізно. Ходімо. Ми не повинні примушувати фон Браухіча чекати.
— Але… але якщо він не повернеться? Якщо він не зможе звільнитися? Та й як він визволиться? — І вона зневірено кивнула головою на папери, що лежали на ліжку. — Адже завтра вранці вони насамперед зв'яжуться з Дюссельдорфом і перевірять ці підроблені рекомендації…
Гайді спокійно сказала:
— Думаю, він не допустить, щоб з тобою таке сталося.
— Я теж так гадаю, — сумно погодилася Мері.
Великий чорний «мерседес» мчав повз снігові замети дорогою, що проходила понад берегом Синього озера. «Двірники» на вітровій шибці вперто боролися зі сніговим потоком. Машина була дорога й комфортабельна, однак ні Шаффер на передньому сидінні, ні Сміт на задньому комфорту не відчували — ні фізичного, ні душевного. Щодо душевного, то на них чекав неминучий розстріл, до того ж вони усвідомлювали, що місія їхня закінчилася, навіть не розпочавшись як слід. Щодо фізичного комфорту, то вони сиділи, стиснуті з обох боків: Шаффер — водієм та охоронцем, Сміт — полковником Вайснером та другим охоронцем. Дула автоматів упиралися їм у ребра.
В цю хвилину вони були вже, за підрахунками Сміта, на півдорозі між селом та казармами. Ще тридцять секунд, і машини в'їдуть у браму. Тридцять секунд, не більше.
— Зупиніть машину! — Голос у Сміта був низький, холодний і лиховісний. — Зараз же, чуєте! Мені треба подумати.
Вражений полковник Вайснер повернувся до нього. Сміт на полковника не зважив. Його обличчя було сердите й зосереджене, вуста ледь тремтіли від стримуваної люті; це було обличчя людини, яка просто не може припустити, що її наказу не виконають. У кожному разі, це не було обличчя людини, яку чекає камера смертників. Вайснер завагався, але лише на мить. Потім віддав наказ, і велика машина загальмувала.
— Бовдур! Абсолютний ідіот! — Розлючений Смітів голос лунав лиховісно, але тихо — так, щоб його чув тільки Вайснер. — Ви майже напевно все зіпсували, і якщо це так, то завтра ви, полковнику, залишитеся без свого полку!
«Мерседес» зупинився на узбіччі. Червоні вогники машини, що їхала попереду, розтанули в темряві й снігу. Грубо, але з ледь помітним тремтінням у голосі Вайснер сказав:
— Якого біса ви там вигадали?
— Ви знали про цього американського генерала, Карнебі? — Сміт наблизив своє сердите обличчя до полковникового. — Звідки?
— Вчора я вечеряв у замку. Я…
Сміт недовірливо подивився на нього:
— Полковник Пауль Крамер розповів вам про генерала? Крамер справді говорив про це?
Вайснер мовчки кивнув головою.
— Він, найближчий співробітник адмірала Канаріса? Отже, тепер про це знатимуть усі. Боже праведний, але ж за таке мають полетіти голови! — Він потер долонею перенісся, стомлено опустив руки на коліна й повільно похитав головою. — Це вже занадто, навіть для мене. — Потім дістав свою перепустку й подав Вайснерові, який, присвітивши ліхтариком, почав її розглядати. — Зараз же їдьмо назад, до казарм! — вигукнув Сміт. — Я мушу терміново зв'язатися з Берліном. Мій дядько вирішить, що діяти.
— Ваш дядько? — Вайснер з певним зусиллям відвів погляд від Смітової перепустки; голос у нього тремтів, як і промінь ліхтарика. — Генріх Гіммлер?
— А хто ж, ви думали? — не давав йому спуску Сміт. — Міккі Маус? — Він стишив голос до шепоту. — Ви, здається, ще ніколи не мали честі його бачити?
Давши Вайснерові можливість витримати його довгий, безжальний погляд. Сміт обернувся до водія й штовхнув його в спину:
— До казарм, і якнайшвидше!
Машина рушила. Будь-яка вказівка племінника Гіммлера, страшного начальника гестапо, була для водія законом. Сміт обернувся до охоронця, що сидів поруч із ним:
— Забери цю штуку з-під мого ребра! — І сердито відштовхнув дуло автомата.