Куди залітають лиш орли

— Боже, благослови нашу спільну англосаксонську ментальність! — з полегкістю пробурмотів Шаффер.

— Це ти про що? — запитав Сміт. Він опустив свого автомата й аж тепер зауважив, що долоні в нього мокрі від поту.

— Про недоречне почуття добропристойності, — пояснив Шаффер.

— Недоречним його не назвеш. Це було добре розвинене почуття самозбереження, — сухо відказав Сміт. — Чи подобалося б тобі шукати двох патентованих убивць, як-от ми, знаючи, що першого, хто їх виявить, найімовірніше перетне навпіл черга з автомата. Постав себе на їхнє місце. Як би ти почувався?

— Я б почувався не надто щасливим, — щиро визнав Шаффер.

— Отак і вони — хапаються за найменшу зачіпку, аби тільки не шукати нас. Ті двоє хлопців, які щойно пішли звідси, не мали уявлення, чи ми тут є, чи нас немає, але найменше їм хотілося знайти нас.

— Ну, годі цієї бісової психології. Головне — Шаффер врятований. Врятований!

— Якщо ти справді в це віриш, то маєш великі шанси невдовзі опинитися під стіною з пов'язкою на очах.

— Це ж чому? — невдоволено запитав Шаффер.

— Ти і я, — спокійно пояснив Сміт, — не єдині на цій станції, хто може поставити себе на місце солдатів. Б'юсь об заклад, що до таких належить і капітан і майже напевне ще й сержант. Ти ж бачив, як швидко він виявив ту чортову рацію? Рано чи пізно один із них обійде подвір'я, побачить замкнені двері, розгнівається й надасть одному зі своїх вояків можливість стати посмертно кавалером Залізного Хреста. Тобто Шаффер врятований ще не зовсім.

— Що ж робити, босе? — так само спокійно запитав у Сміта Шаффер. — Я вже не відчуваю радості.

— Зробимо невеличку диверсію. Ось відмички — встав оцю у замок і тримай напоготові. Нам доведеться вшиватися звідси дуже поспішно — адже таких добре підготовлених солдатів не можна дурити надто довго.

Він попорпався в своїй торбині, дістав гранату, вийшов із роздягальні до умивальної кімнати, навпомацки дістався заднього віконця й притиснувся обличчям до шибки. Але крізь неї не було нічого видно, адже вікна у вбиральнях майже завжди непрозорі. Тихо вилаявшись, Сміт знайшов шпінгалет і обережно відчинив віконце. Потім так само обережно вистромив голову.

А втім, відривати йому голову ніхто не збирався. Він справді одразу ж побачив поблизу солдатів зі зброєю напоготові, але вони дивилися в інший бік: п'ятеро з них стояли, оточивши широким півколом станційні ворота, і всі автомати були спрямовані на ці ворота. «Чекають, коли кролики вискочать із нори», — подумав Сміт.

Більший інтерес у нього викликав порожній вантажний автомобіль, що стояв за кілька футів од віконця: саме відсвіт фар цього автомобіля допоміг йому в темряві знайти віконце. Покладаючи надію на те, що конструкція автомобіля відповідає міжнародним стандартам, Сміт узяв гранату, висмикнув кільце, полічив до трьох і кинув її так, щоб вона покотилася під задні колеса автомобіля, після чого миттю сховався за стіну вбиральні.

Пролунав подвійний вибух — від гранати й бензобака. Скалки скла попадали Смітові на голову, барабанні перетинки у нього мало не луснули. Сміт навіть не пробував подивитись, якої шкоди завдав вибух, — не тільки тому, що треба було якнайшвидше тікати, але передусім тому, що з'являтися тепер у віконці, добре освітленому полум'ям, було б самогубством. Крім того, язики полум'я вже починали лизати віконну раму. Сміт навкарачки виповз з умивальні й не підводився доти, доки опинився в роздягальні. Шаффер тримав руку на відмичці, а двері вже були на кілька сантиметрів прочинені.