Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Коли Ванда відійшла до дзеркала, він зараз же зайняв місце біля вікна й затарабанив по ньому так, що мало шибки не вибив.
У цей час з’явилась адвокатша, на ній була вже інша сукня, чисто рожева, шовкова, що тісно обтягувала живіт. Мабуть, у першій сукні вона сама собі не подобалась, бо тепер, хоч я глянув на неї лише мигцем, вона стала весела, як рання пташка, певне, вважала, що її належно оцінили. Ванда знову глянула на стелю і здвигнула плечима. Тверезо й егоїстично оцінюючи становище, вона намагалась відвернути мою увагу від небезпечної теми.
Поки адвокатша походжала під руку з чоловіком між двома світляними смугами на підлозі, щось жваво шепочучи йому на вухо, Ванда стояла спиною до дзеркала й поглядала в нього то через ліве, то через праве плече: видно, чекала похвал. Вона нудилась. В її позі відчувалася байдужість до всього, крім власної персони. Раз по раз вона з млосним виглядом опускала очі. Що це — нова манера кокетувати? Напруження спало, і риси її обличчя пом’якшали.
Ах, он воно як! Я відчував усю безглуздість становища: ну, виконав свій обов’язок — а що ж далі?! Мені стало соромно, але я цього не показував. Нарешті прийняв рішення і тепер тільки думав, чи вклонитися всій родині на прощання. Так нічого й не придумавши, сказав:
— Все вже ясно. Мені треба йти.
Подружжя повернулось до мене лицем, і адвокат, випнувши черево, зауважив:
— Ви повинні самі знати, що робити.
— Я знаю.
— Я протестую, — писнула адвокатша таким тоном, ніби наші останні слова, мої й адвокатові, були тільки добре розіграним жартом, і розпростерла руки. — Ходімо разом на бал до гімназії. Адже його влаштовують на вашу честь. Нащо ж я передягалась? — цокотіла вона. — Вандусю, сядь до фортепіано та заграй що-небудь, щоб нас розважити. Чоловік неодмінно кудись щезне, то мене ніхто й до танцю не запросить. Вандусю, ти відступиш мені свого кавалера, правда ж?
Адвокат постукав пальцем по лобі. У Ванди якось дивно блиснули очі, вона мало не вибухнула, але зціпила зуби і стрималась. Тільки низько схилила голову. Я послав їй очима поцілунок. Сонечко моє з мінливим настроєм, світи мені завжди!
— Я ж не ради вас прийшов, — пирхнув я просто в лице адвокатші.
Господар налив собі вина, випив одним духом і вийшов з кімнати. Я вибіг на вулицю.
Навздогін мені нісся істеричний крик:
— Ніхто ще мене так не ображав у власному домі!
О господи, оце дожилася. Тут і не такі бували, та поводились чемно!
Ех ти, мавпа, діжа з тістом!
Вийшовши з вілли, я відчув себе якось особливо легко — так буває, коли скинеш важке зимове вбрання і вдягнешся по-весняному. Ех, шкода, коваль не бачив, як я тримався. Я жалкував тільки, що наговорив багато зайвого. Я ж приходив до них не для того, щоб сперечатись, а заради Ванди. А те, що я вчинив хоч якийсь там переполох серед ворогів, сповнило мене почуттям задоволення й вернуло внутрішню рівновагу.
А чому, власне, так сталося?
Згодом, уже після війни, здається, 1946 року, гнаний чимось — чим же, як не почуттям самотності? — повернувсь я в рідні місця. Мабуть, шукав забуття, ходячи слідами свого першого кохання. Я розшукував Ванду, писав їй листи за кордон, куди вона втекла перед наступом Червоної Армії, під крильце свого батечка. Вона відповіла, що повернулася б до мене, хоч я й комуніст, але не вернеться в «таку» Польщу. Бо я живу ідеєю Народної Польщі, а в такої людини на інше почуття вже не лишається місця.
Вона ще могла б примиритися з моїми переконаннями, але не з почуттями. Не хоче знову страждати. Наді мною тяжітиме відповідальність за кожну похибку, за кожну невдачу, з ранку до вечора я гучно битиму на сполох. А їй яка з того радість?
Я не йняв віри, щоб хтось міг зректися Польщі з особистих міркувань, і вбив собі в голову отаке: це адвокат, вирішивши повернутись на батьківщину, продиктував дочці брехливого листа, щоб змусити мене забути про своє кохання й припинити розшуки. Він вже повернувся, переконував я себе. Земля горить у нього під ногами, бо він співробітничав з НСЗ[17] і ось тепер, забравши дочку, він утік до лісу й організував банду. Якраз тоді в нашій місцевості орудувала банда, чинила напади, потім десь зникала, і ніхто не міг її вислідити. Я пішов до начальника Управління безпеки, запевнив його, що натрапив на слід фашистських злочинців, і попросив дати мені кілька хлопців, готових на все. Мені довіряли, отже, трохи подумавши, начальник дав у моє розпорядження п’ятьох своїх співробітників та взвод солдатів з корпусу внутрішньої безпеки. Яке ж було їхнє здивування, коли за район дій я обрав «наш ліс»! «Та це ж садочок, тут і гадюка не сховається». — «Не турбуйтесь, тут може сховатися щось дуже велике, ціле людське життя, і до того ж навік.
17
НСЗ (Народове сіли збройне) — національні збройні сили, створені під час окупації фашистські загони польських націоналістів, що виступали проти лівого крила руху Опору і співробітничали з гестапо.