Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— З ним домовлено, — сказала вона. «Tango milonga… tango milonga…» Сигарета підстрибує на губі в скрипаля. Викладач гімнастики з німкенею пробують збити хор, щоб підспівувати оркестру. Я відчуваю тіло Ванди так, ніби вона обгорнута лише в прозорий муслін.
— Ти знаєш, що викладач праці залишає гімназію?
Я не відповідаю, бо навіть найцікавіша розмова нічого не варта в порівнянні з чудом нашої близькості.
— Так-так, — жваво провадить далі Ванда. — А німкеня зовсім безсердечна, недарма така руда. Хіба ж він винен, що маленький, а вона…
— Кобила, — підказую я.
— Фізкультурник причепурився, от вона й обрала його… і знову на все життя. Як це так можна міняти?! Хоч дурний, аби поставний… «А ти, а ти? — з болем рветься із мого серця. — Хіба ж я не міг би признатись тобі, що навіть у ті хвилини, коли був на вершині щастя, я щоразу падав у прірву розпачу, згадавши, що я в тебе не перший? Хоч, правда, коли б склалось інакше, я не був би ні другим, ні третім. Чи й ти мене на когось проміняєш?»
— Що ти мені торочиш про вчителів? Розкажи про себе.
Чи довго я чекав відповіді? Мені перехоплює дух, підламуються ноги, а вона міцно стискає мою руку. В диму мелькають руді пасма волосся. Адвокатша, наче риба, пливе в натовпі, слідкуючи за кожним нашим рухом.
Ванда ще міцніше стискає мою руку.
— Ти їдеш, так?
Вона ніби отямилась і чогось злякалася.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю.
— Іду, — каже вона тихо. — Батько так вирішив. Мала поїхати лише на канікули, але після того, що сталося…
Я не можу противитись батькові, він завжди на своє поверне.
О боже, боже, та єдність душ, яка так окрилила мене в буфеті, — лише міраж. Мій розпач глибоко зворушує Ванду.
— Так, так, батькові я тільки корюся, а тебе, мабуть, кохаю. Не віриш? То повіриш! — Мені здалося, що вона тупнула ногою.
Зупинилась, а на підвищенні з’явився законовчитель і спитав, де француженка.
— Іди й чекай біля нашої вілли. Я зараз. — Ванда вислизнула з моїх обіймів, пурхнула на підвищення і, молитовно склавши руки, попросила ксьондза приділити їй хвилинку для розмови, останньої перед довгою розлукою.
Ксьондз насупився, і знову його губи скривились.
— Ходім, — сказав він, шелестячи сутаною.
Адвокатша, задерши голову, подалася в буфет.
Ніщо не роз’єднувало нас, крім наказів. Але ми й самі для себе були наказом. Добре, що тієї прохолодної літньої ночі, коли здалеку долинало жалібне квиління дрімлюги, коли голова наморочилась од випитого вина, що додало нам сили, — добре, що тоді я не вимагав від себе більше, ніж міг дати. Я не говорив про те, що все ближче чути гудіння «Хейнкелів-111», яке переміщується з Іспанії через Чехословаччину в бік Польщі. Не говорив про роззброєння Польщі. Про те, що треба негайно припинити розправи з народом у нашій країні, бо вони є кроком до того, що і в нас завтра почнуть ночами виводити людей за село чи за місто й розстрілювати при світлі прожекторів. Як у Дахау, як в Іспанії. Я не говорив цього, бо не хотів, щоб Ванда перегоріла в суперечці. Не хотів гребтись у попелі.
Все почалось, як ніколи. Як першої ночі між закоханими, що надто довго чекали, поки їх поєднає обручка. Вона роздягалася, не чекаючи просьб і умовлянь. Не могла дати собі раду лише з гудзичками на спині. Вони випорскували в неї з-під пальців.
— Розстебни. Пам’ятаєш, як ти їх застібав?
— Пам’ятаю.
— Замкнене коло… Неначе все життя складається з самого лише розстібання та застібання.
— Гм… Яка глибока філософія…
Ванда погасила лампу. Тепер вона віддавала свою силу, свою дівочість ізнову й до решти. Хотіла пізнати те, чого ще і я не пізнав у ній. Та й у собі теж. Ми розкриваємо себе, ще нічого не кажучи. Шовк, муслін, і пломінь. Усе це, сплавившись разом, відкриває таємниці до кінця.
Тихо, по-змовницькому. Я не розумів, навіщо так довго докучав їй політикою. Адже тільки злившись так на муки й на радість, можна було кинути обвинувачення цілим поколінням, цілим століттям і взяти під обстріл цей несправедливий світ. Мені марилась якась сила.