Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Хіба у вас нема особистих споминів?» Чому я почав ці розшуки, всі зрозуміли лише тоді, коли, ретельно перетрусивши лісок, я запропонував улаштувати вечерю по-партизанському, з диких кролів, засмажених на багатті, під склепінням лісу та зоряного неба, слухаючи шум дерев та крики нічних птахів. Багаття я розіклав там, де сталося наше з Вандою перше самоспалення.
Солдати смажили кусні м’яса, обертаючи їх на багнетах, на вогні шкварчали краплини жиру, полум’я кидало відблиски аж на гілля дерев, а я, повний туги, розповідав свою сумну історію:
— Чому так сталося? Я мусив знайти хоч одну ланку, хоч одного з тих, хто був винен у всіх нещастях за того проклятого ладу. Знайшов і вдарив по ній, як умів.
Адвокат заслуговував кулі, але піти на таке не можна було.
Не можна, та й годі. Я не хотів здобути Ванду з його ласки, а без цього вона якось вислизала з моїх рук. Ще й тепер мені сниться, що ми з адвокатом біжимо наввипередки, і приз — Ванда. Ми ганяємось один за одним, як двоє оскаженілих потвор. Дві голови на одному тулубі й тільки одна пара ніг… Я вбиваю його… Сліплять мене її груди. «Застебни гудзички, застебни гудзички», — шепоче Ванда.
Ті гудзички починаються в неї на грудях, тепер я вже знаю, знаю, тільки надаремне. Прокидаюсь, сорочка на мені мокра до рубця. Я думав, що наздожену його тут.
Може, на тій стежці, де ми з Вандою не могли вміститися поруч і йшли одне за одним? А може, там, звідки чути гарчання якогось звіра, що пожирає пташку, кроля чи зайченя? Чуєте? Вона тоді завмерла, злякана й готова на самопожертву. «От би зараз сховатись у воду». — «То сховаймось». І ми ховались у високій траві, в зеленій воді.
Може, тепер я там хотів його зустріти? І вбити.
Вчинити інакше я б не міг. А якби зустрів тут їх обох — і його, і її, що тоді? Вона знов була б моєю, вона б усе знесла… ох, Вандо! — але моє серце краяла б думка, що навіть після того, як народ переміг, моє приниження не кінчається.
Одні слухали мене співчутливо, в інших ледь тремтіли руки. Вони кивали головами, а потім відпровадили мене до міста як навіженого. Ото сміх! По дорозі співали задьористу пісеньку, одну з тих, які народжувались на дорогах війни від туги за домівкою та жадоби до кохання і вмирали, тільки-но життя починало налагоджуватись:
Я сів на лавочку в парку, де почалось наше кохання, на серці лежав якийсь тягар. Наді мною з кряканням пролітали ворони, прямуючи до лісу. В голові тріщало, ніби хтось тріски ламав. З узвишшя біля залізничної станції долинало жалісне волання: «Байгеле, байгеле!»
Пригніченість, безцільність, порожнеча. А потім страх перед самотністю, що мало не примусив мене зірватися з місця, бігти кудись наосліп, топтати, вбивати… Крізь усі перепони пробитись до Ванди, міцно схопити за руку й не відпускати. Я щосили вчепився в лаву. А треба було б не гаючись бігти. Адже ж Ванду, напевно, вирядять кудись.
І впаде кришка повноголосого фортепіано. Нас розлучать?
Це залежить від того, чи сама вона погодиться на розлуку. А якщо погодиться, то це означатиме, що вона дивиться на мене так само, як у ті часи, коли думала, що всі мої вчинки продиктовані найгіршими намірами. Їй не вдалося «виправити» мене, але навіть від свідомості цього мені не буде легше, якщо вона справді мене покине. Що тоді робити? Вбити кого-небудь з їхнього кола, щоб кров’ю змити це приниження. Що ж, уб’ю… О свята наївність!
Як бачите, я не здався. Ідучи на таку крайність, я плекав надію, що цим утримаю Ванду від небезпечного кроку.
До гімназії, де в гімнастичному залі відбувався прощальний бал, я пішов пізно, вже після того, як смеркло.
Цим я довів собі, що можу побороти принизливе нетерпіння. Я все зроблю з холодним розрахунком. Що саме?
Все… І от сходи, звичайно приступні тільки для вчителів, а сьогодні дозволено піднятися ними й мені. Парадні двері, над ними зображення матері божої. За порогом, як завжди, чатував присадкуватий сивобородий Міхал, старший швейцар. Він не долічився одного випускника й чекав. За мною відразу ж замкнув двері.