Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Чи знала ти про попереднього директора гімназії Руса, якого всі вважали за взірець моралі і якого зняли невдовзі після травневого перевороту[16]? Чи знала ти, що селянин міг купити в нього атестат зрілості для свого сина за віз пшениці? Ти казала: ми повинні бути чистими, як сонце! І та пшениця теж була дуже чиста, без куколю.
У цій пекельній коловерті почуттів з змагань нарешті одного вечора, коли ти, зачарована співом пташок і сяйвом зір, загубилась десь між землею і небом, ми з тобою зустрілись посередині — устами. Уста — два полюси. Вам це знайоме? Знайоме… Удар блискавки. Я неначе попав у вогненну піч. Лісова стежка шугнула під саме небо.
Коротка перерва. Я розчісував Вандине волосся, між пальцями мигтіли відблиски місячного сяйва. Ви знаєте це, знаєте…
А дальшу нашу історію теж знаєте. Опівночі я проводжав Ванду до самого дому, хоч вона благала, щоб я вертався з залізничного переїзду. Мовляв, сама добереться додому, точніше, на квартиру до Зоськи. Вона стягала плащик з плечей і дбайливо вкривала мене полою, хоч було й тепло. Гули рейки, поїзд набирав швидкість, іскри роєм вилітали з труби паровозика, і можна було подумати, що в темряві мчить якась велетенська машина. «Стрибай, стрибай! Коли ж ти додому потрапиш?» Раз я послухав її, то мало ноги не позбувся, пробуючи вискочити з вагона на ходу. Розігнавшись, зачепився за стовпчик і на весь зріст простягся на стежці, що бігла вздовж колії.
Я з жахом дивився, як незліченні сталеві леза коліс сунуть по рейках. Рейки стогнали.
Цей випадок я сприйняв як пересторогу й наказ: Ванду треба проводжати до самих дверей. Ми блукали під зорями, а коли було хмарно, наші наелектризовані долоні, очі, вуста, наш трепет заміняли нам зорі. Мені не хотілось вертатися в село. Тільки собаки змушували нас розлучитись.
До того ж мені було страшно йти самому лісом. Я боявся бандитів і привидів. У привиди й не вірив, а проте ледве десь шелесне, ледве майне щось біле, мені вже вчувалося їхнє шепотіння: «Ми тут, ми тут». За пазухою я носив свинцеву гирку, щоб захищатись від привидів.
Вигулькне привид з кущів і задушить мене, але перед тим відчує на собі мою руку…
Дивні, неповторні чари молодості.
VI
Я поспішав до міста, хоч у нашому селі сталась незвичайна подія і коваль, Павлів брат, радив мені залишитись, бо саме в такі хвилини, коли селяни обурені, з ними можна поговорити відверто. Сьогодні кинеш зернину в їхні розпалені голови, а завтра виросте колос. Збереш добрий врожай. Але селяни, побачивши, що поліцаї вимахують гвинтівками, щоб їх спровокувати, почали розходитись, поглядаючи на небо, вдаючи, ніби рятуються не від смертоносної зброї, а від дощу. Була четверта година, а я домовився, що прийду до Ванди о п’ятій. У них влаштовували вечірку на честь того, що дочка успішно склала екзамени на атестат зрілості.
Сірі хмари купчилися, ставали дедалі темнішими.
Грозу я переждав у придорожній капличці край села.
На священному начинні, не чищеному вже багато місяців, струп’ям наросла іржа. Я силкувався настроїтись на урочистий лад, думаючи про наступний бенкет. Та якась невидима рука зривала рожеву запону, і перед очима мені поставали оті поліцаї та їхні «подвиги». Я ударив себе кулаком у бік. «Революціонере, будь пильний! Ти мусиш помститись реакції за наругу над народом». До того ж мій батько, побачивши, як я надягаю краватку, зауважив ущипливо: «Знов ідеш комедію строїти?» — і я хотів за всяку ціну довести йому, що нікому не дозволю сміятися з моїх переконань. «Тягне тебе, сину, тягне». — «Що мене тягне?» — «У твоєму віці, — батько зніяковіло викручувався, — я навіть черевиків ще не мав, а тебе тягне до міщанського добробуту».
Я скинув черевики, підкачав холоші й почесав лісом.
Болото так і чвиркало з-під ніг. Попереду, на півдні, небо вияснювалось, але з протилежного боку насувались темні, з фіолетовим відтінком хмари. Я закачав штани ще вище і, йдучи стежкою навпрошки через поле — збіжжя вже починало половіти, — добрався до вузькоколійки. Назустріч мені котив велосипедист, прямуючи до лісу. Він їхав, не тримаючись за кермо, склавши руки на грудях. (Як той у селі). З кишені в нього стирчало мотуззя. Він глянув на мене і, пригальмувавши, довірливо спитав: «Чи там не видно лісника або об’їждчика?» — «Ні, не видко». — «Ви не йдіть до міста навпростець, краще від станції до майдану. На Стефанові б’ються, зуби летять, скоро полетять і шибки, тоді вже хтось і поліцію викличе». Отак віддячивши мені послугою за послугу, він натис на педалі.
16
Військовий державний переворот, вчинений у травні 1926 року Пілсудським. Прим. автора.