Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Я обтер ноги травою, взув черевики й почухрав просто на Стефанів. Це передмістя, здавалося, створив якийсь ураган — з химерно погнутого дерева, перекошених вікон майже без шибок та провалених дахів, позалатуваних абичим, як жебрацьке лахміття. Найкоротша дорога до адвокатової вілли вела через Стефанів. Крізь кашель сухотників, крізь несамовиту лайку голодних і розлючених людей. Повз чорні діри вибитих вікон, повз мазанки та підвали, де було тісно і голо. Це супроводило перехожого аж до згірка, до вулиці Всіх Святих. Тут немовби стикалися два світи. По цей бік її були зосереджені безсилі зітхання людей, які прагнули тільки одного — щоб хтось усе це зруйнував, а по другий осіли так звані «вершки суспільства», котрих зараз хвилювало питання, куди спрямує свою політику Ридз-Смігли, на кого робитиме ставку — на фашиствуючих студентів чи на ліберальних стариків з опозиції. Біля перехрестя стояла крамничка з дрібним товаром, позначена печаттю обох світів. За склом вітрин видно було геометрично чіткі лінії полиць та прилавків, але покупці з’являлися тут рідко. Вряди-годи забредала сюди дитина з низини, затискаючи в кулачку десять грошів, щоб купити хліба та цигарок. Але сьогодні на цьому перехресті точилась люта бійка. Та помилився б той, хто подумав би, що бездомні, викреслені з життя люди пішли приступом на той рай, де окраєць хліба не був проблемою. Оточені юрбою збуджених півголих глядачів, серед яких найбільше було дітей у батьківських піджаках до п’ят, кілька обідранців, закривавлених, із синцями на обличчі, з підбитими очима, дихаючи горілчаним перегаром, з останніх сил гамселили один одного кулаками. Я не міг розібрати, хто до якого табору належить. Брудними тремтячими руками вони хапали один одного за барки, впирались лобами, шарпались, декотрі виривались, тікали і знову кидались у бійку. Подеколи клубок сплетених тіл підкочувався до самої крамниці, але вмить відкочувався, коли на дверях її з’являвся незворушний поліцай з кийком у руках. З коротких, уривчастих вигуків, подібних до гарчання, можна було зрозуміти, що причина бійки — нечесна гра в футбольному матчі. Задихаючись від обурення, вони хрипіли: «Ногу… ногу підставив! Вони йому горілки дали… він продався… пропустив… такий гол!»
Позаду, біля поваленого паркана, стояв літній чолов’яга з паличкою, тримаючи м’яча обіруч, мов дитину. Часом, коли юрба присувалась до нього, він звільняв праву руку, хрестився й волав: «Спортсмени, та що ви, що ви, господь з вами!» Але не відступав ні на крок, ніби чекав продовження матчу.
Схвильований цим видовищем, я звернув убік і пустився стежкою туди, де стояла оточена деревами двоповерхова вілла з рожевим дахом. Перед віллою догоряли ранні квіти і вже розцвітали літні. Мармурові сходи на веранду були облямовані плитками, на яких візерунки трохи нагадували герби. Адвокат у бездоганно білій сорочці, в сірому пуловері пройшов з веранди до вітальні, за ним хвилями поплив димок від цигарки. Я подумав про те, яка величезна відстань відділяє цей дім від Стефанова з його вбогими й темними мешканцями, хоча звідеи крізь гілля можна було побачити їхню жалюгідну «розвагу». Небо і земля, Гімалаї і безодня. Контраст між убозтвом халуп і розкішшю вілли ще більше підкреслювали багаті меблі, пишні оздоби та запах ванілі, що долинав із кухні.
Сталість і бундючність цього добробуту стверджувала ще й карта Речі Посполитої за часів королювання Ягеллонів — без східних кордонів, що включала маєтності польських магнатів ген-ген за Києвом і Могилевом.
Ох, якби господарі знали, який гнів палає в мені… Я б помилував одну лише Ванду. Звичайно, коли б міг карати і встановлювати рівність на землі єдиним помахом руки.
Мої рішення були б остаточні й безповоротні. «Зруйнувати все, щоб на руїнах побудувати новий, прекрасний світ». Я б зірвав з адвокатші її рожеву сукню з мереживом, здер би бюстгальтер, що високо підіймає груди, — нехай би світ побачив, яка бридота криється під цим камуфляжем. Адвоката я вдяг би у дрантя харпака — нехай би він тоді розводився про ідеали та шукав слухачів.
А по довгому столу, застеленому двома скатертинами, я проїхав би на животі, мов на санчатах, перевертаючи кришталеві келихи, в яких грало сонячне проміння, порозбивав би пляшечки з різними горілками, маслиновою олією, оцтом та бутель з вином. Це на початок.
Адвокат, плавно розводячи руки, ніби дівчинка, що розкидає квіти під час процесії, вітав мене з одержанням атестата.
— Заходьте, будь ласка, поговоримо. Вже несила слухати крик отієї банди. Хіба в поліції нема кийків? Для студентів-ендеків вони ж є…