Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Моє шанування, пане… як? Як? Пане докторе? Інженере? Не хочу вас образити, але ж у ксьондзи ви, мабуть, не підете. Неймовірно, неймовірно… — Він мружив очі й приказував: — Неймовірно.
Ех, воротарю, воротарю! Ти не міняєшся, ти завжди чиїсь очі й вуха. А все ж таки ти не знаєш, що одного разу врятував мене від в’язниці. Коли в гімназії було виявлено комуністичні листівки і в усіх класах робили обшук, — провадили його вчителі, — ти виніс мені на подвір’я моє пальто, в якому були матеріали V Пленуму Комінтерну. Доброго здоров’я тобі, старий.
Підіймаючись на другий поверх, я дуже хвилювався. Чи буде Ванда? По коридору, що вів до гімнастичного залу, звідки вже долинали звуки оркестру, походжав законовчитель. Руки за спиною, увесь він — втілення пильності.
Ксьондз був живою перешкодою парочкам, що схотіли б шукати місця для надмірно ніжних освідчень.
— О-о! — протяг він і підняв руку, зупиняючи мене. — Ро-зу-мію! — Він, мабуть, завжди пережовував ті самі теми, бо запитав, ніби продовжуючи перервану розмову: — Що ти, власне, думав, коли вдарився в комунізм? Що в таких випадках почувають?
— А коли це я вдарився в комунізм? — відповів я задирливо, та зразу ж прикусив язика. Мабуть, Ванда виставила перед ним наслідки своєї роботи зі мною в найкращому світлі. — Мене цікавить інше питання, — почав я філософським тоном. — Кожною людиною керує якесь почуття. Почуття має в собі щось від свідомості й водночас щось від хвороби. Свідомість відбивається в хворобі.
Хтось слабує на шлунок — ну, відомо, з якої він касти…
Іншого мучить жовчний міхур, і його дратує, що на світі стільки зла. А я хворий на серце. На цій землі серцем є народ. Я почував це при кожнім його ударі.
Ксьондз насупив брови, я хотів був відійти, але він знову підняв палець правої руки і змусив мене слухати.
Уже розшолопав.
— Я бачу, з тебе будуть люди. За всяку ціну тримайся Ванди. Тоді все буде гаразд. Вона не дасть тобі зійти на манівці. От побачиш… побачиш…
Я відчув приплив надії. З вдячністю подумав, що законовчитель не такий поганий, як здається. На підвищенні музиканти, найняті на цей вечір, витинали скільки сили. У злагоджену гру оркестру силкувався втрутитись викладач гімнастики. Він притупував ногою і вимахував руками, намагаючись диригувати. Побачивши мене, вирішив, що надійшла підмога.
— О… будемо диригувати вдвох. Ви сердитесь на мене? Я вже вас більше не вчитиму. Ви ніколи не могли перестрибнути через козла. А як підіймали руки, коли робили вправи… мов дві дуги. Ну, а тепер ви можете зробити розгін? — Він уже випив, обличчя в нього стало ще червоніше, ніж звичайно. Взагалі він був якийсь зовсім інший. Скинувши короткі спортивні штани та вбравшися в темний костюм, викладач гімнастики аж ніби погарнішав і вилюднів. Зараз навіть важко було собі уявити, що він міг одним махом перескочити кафедру в класі, щоб спіймати когось із учнів на гарячому. Енергійними жестами він запрошував приєднатись до нього.
Та й усі тут здавались іншими. Може, тому, що в залі, у вирі танцюючих і в натовпі глядачів, які стояли попід стінами, крім учителів, учительок, випускників і випускниць, були й сторонні — чоловіки з підстриженими по-модному вусиками та дами в облягаючих сукнях, які неначе зійшли з обкладинки модного журналу. Гості прибули сюди відсвяткувати успіхи своїх уже дорослих нащадків. Я дивився на них усіх згори, дивився й ненавидів їх усім серцем. Так, як тільки може ненавидіти розпещених міських синків і дочок людина, що походить із села.
Дикун. Не комуніст, підкреслюю, а дикун. О, як вони лицемірно вклоняються, походжаючи по залу! Називають свої прізвища, хоч усі добре знають одне одного. Ота стара порхавка, з гривою, як у гнідої кобили, — нащо вона нап’яла на себе сукню з таким довгим шлейфом, коли мусить раз у раз відкидати його ногою?
Ванди я не бачив. Не бачив і її батьків.
Ванди тут нема… То що мені тут робити?
Усі, хто був у залі, самі того не знаючи, чекали свого кінця. Вони вже розчавлені, як блощиці. Я примружив очі. Думки мої мчали із швидкістю поїзда. Коли розплющив очі, мені здавалось, що я все ще мчу, а ці буржуяки тупцюють на місці, перебираючи ногами. Що буде далі, що буде далі?.. Ніби тікаючи від чогось страшного, я зважився зійти вниз. Там літні пани й панії прискіпливо допитували моїх однокласників, як проходили екзамени, здавалось, от-от почнуть робити нотатки, щоб передати наш досвід прийдешнім поколінням. Криська, та сама, бюст якої колись я наївно похвалив, чорнилом написала на долонях найважчі тригонометричні формули.