Сучасна польська повість

…Поліцай гнався за парубком, що їхав на велосипеді без номера. Спіймав, коли той був у своєму дворі вже без велосипеда. Парубок заперечував: він нікуди не їздив. «Ти брешеш представникові влади!» — «Ви самі брешете». — «Думай, що кажеш, хаме. Ти, байстрюк зашмарканий!» У наших місцях такі слова вважаються страшною образою, а хлопець був повнолітній, недавно проходив призовну комісію. «Що ви сказали?.. Що я?.. То поцілуйте мене он куди…»

Поліцай озвірів. Він бив свою жертву гумовим кийком куди попало, найбільше ж по обличчю та по голові. Потім, коли хлопець звалився на землю, копав його чоботом і по-батьківськи попереджав людей, які з’юрмились навколо них: «Я й стріляти вмію!» Парубок знепритомнів, хтось крикнув: «Убили!» Юрба почала наступати на поліцая, але той устиг вискочити з кола. «Убили? Хто це сказав?» — «Усі бачать». — «Усі? Бунтувати здумали?! Я зараз доповім начальникові!» Він сів на велосипед і поїхав. Тоді з’явився коваль. Став навколішки біля хлопця, приклав вухо до серця. «Живий». — «Ми знаємо, — озвався батько парубка. — Тому й не плачемо». — «Але треба зараз же послати по ксьондза». Всіх пойняв страх. Коваля вважали за комуніста, а коли комуніст радить кликати ксьондза, то, мабуть, надія тут вже тільки на бога.

Запрягли коні, хлопця перенесли до хати, обмили. Він опритомнів. За годину й висповідався. Коли церемонія закінчилась, на подвір’я з галасом вкотили троє поліцаїв на велосипедах, у повній бойовій готовності. Селяни, пригнічені молитвою: «Іду вже до тебе, в темну могилу», похмуро втупились у поліцаїв і навіть не звернули уваги на ксьондза, котрий даремно силкувався вилізти на воза, а стати на дишель не хотів, — боявся, що коняка вбрикне.

Така байдужість селян розворушила поліцаїв, які сховались під стріху стодоли, бо саме насувалась гроза, і дудлили горілку просто з пляшки. Поліцай — герой події — пересунув кобуру наперед, підхопив ксьондза під зад і кинув у віз на вівсяну солому. Потім обернувся до селян і зневажливо засичав: «Хіба ви католики? Лайно ви, а не католики! Навіть ксьондза не шануєте». Потім засунув руку в сумку другого поліцая, витяг шмат ковбаси й демонстративно урвав зубами здоровенний кусень. Коваль негайно кинувся в атаку з флангу: «А ви їсте ковбасу в п’ятницю. Християни так не роблять». Поліцай трохи зніяковів, але за мить огризнувся: «На війні ніхто не постує!» — «Так війни ж нема. Де ж тавійна?» — «А в Іспанії що — жарти?» Селяни стояли, вражені й принижені цією безсоромністю. А поліцаї, зовсім розперезавшись, сукали їм дулі: «По-вашому ніколи не буде. Ми вас у баранячий ріг скрутимо, наше завжди буде зверху».

Я глибоко зітхнув. Що я хотів виразити цим зітханням? Нездоланну жадобу помститися за кривди, вчинені не тільки в моєму селі. Ох, якби коваль зараз міг зазирнути мені в душу, то, напевно, не думав би про мене погано. Може, я хотів переконати адвоката, що він перший повинен добровільно стати перед суворим, невблаганним судом. А інакше нема чого й говорити про лад і справедливість на світі. Після кожної фрази я вставляв «розумієте» і коли-не-коли ще й підіймав стиснутий кулак: «До перемоги!» — хоч цей жест зовсім не в’язався з тією сумною подією, про яку я розповідав. Проте мені здавалося, що я досяг свого, бо адвокат був явно приголомшений.