Янові скарби
- Автор: Пилкингтон Роджер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Боровик
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Янові скарби». Краткое содержание книги:
У «Янових скарбах» він розповідає про те, як четверо англійських школярів натрапили на слід голландських національних скарбів, що зникли під час гітлерівської окупації. Діти вирушають на пошуки їх. Дорогою до Голландії юним сміливцям довелося зазнати чимало небезпечних пригод.
— Ні з ким не розмовляв, — ніяково відповів Джо.
— Моя сестра теж так робить, — мовив Майкл, не бажаючи видатися надміру цікавим. — Іноді купається у ванній, і чуєш, як вона сама до себе балакає: «Ідіотка! Дурепа! Дай мені спокій!» — чи ще щось подібне. По-моєму, їй уявляється, що вона розмовляє з однією з учительок у школі. Мабуть, ви теж думали про того, кого не любите?
— Мабуть, що так, — погодився Джо.
— Ну, що ж, як на мене, то ви тут гарно прибрали — все аж блищить.
— Спасибі! — гордо мовив Джо. — Я не хочу, щоб мене вважали невдячним.
Ці слова навели Майкла на щасливу думку: якщо Джо такий запопадливий — із шкури пнеться, щоб показати свою вдячність, то чого б не скористатися цим! На катері знайдеться не один темний закуток — попід койками, за шафами, який не завадило б добре видраїти.
— Як закінчите в камбузі, можна прибрати ще під койками, — сказав Майкл звичайнісіньким тоном. — Ходімо, я покажу вам.
Наділивши нещасного Джо відром, шваброю, ганчіркою та шматком мила, Майкл залишив його працювати, а сам, вдоволено посвистуючи, зійшов на палубу.
Дівчатка приготували нашвидкуруч ленч і подали на тарілках Пітерові й Віллу в стернову рубку, а самі з Майклом поїли на палубі. А в Джо було стільки роботи, що він навіть не вийшов нагору і їв свою порцію під час коротких перепочинків; після чого знову кидався драїти, підбадьорюваний словами вдячності, якими осипали його дівчата, готуючи обід в камбузі.
Йдучи на добрячій швидкості спокійним чистим морем, «Норець» минув Уїтстебл. Вдалині вже виднівся Маргетський мол. Білл показав на карті умовний знак, яким було помічено Гукську мілину, що лежала ліворуч до їхнього курсу. Пітер уже трохи навчився читати карту, і його дедалі більше непокоїла думка, як збутися небажаних пасажирів. Рамсгіт був недалеко за поворотом, там йому доведеться і пальним заправитись й одночасно відкараскатися від цих пройдисвітів. Але як це зробити?
Він ще раз обміркував пропозицію звернутися до поліції і знову дійшов думки, що не варто ризикувати. Неможливо втягти поліцію у цю справу, не розкривши, принаймні частково, їхньої таємниці, а тоді — безперечно! — і їх не пустять на пошуки скарбів. Ні, цього не можна робити, думав Пітер, треба діяти самостійно, не вдаючись до поліції.
Приваблива була і Майклова пропозиція — штовхнути шахраїв за борт, але не у відкритому морі, де вони могли б утопитися, а в якомусь порту або десь близько берега. Пітер серйозно обміркував і такий хід, але зрештою мусив визнати, що це практично нездійсненно. Не тільки тому, що їм важко впоратися з двома дорослими чоловіками, а ще й зовсім неможливо зчинити бійку на палубі поблизу берега, не привернувши чиєїсь уваги.
Ще один вихід: в Рамсгіті удати, ніби мотор зіпсувався, і переконати їх, щоб шукали інший спосіб вчасно дістатися до пароплава, котрий нібито чекає на них по той бік Ла-Маншу. І хоч цей план був досить винахідливий, Пітер не сумнівався, що той-таки Білл знайде якусь причину, щоб затриматися, поки «Норець» знову рушить в дорогу.
Певно, й так можна — заманити моряків по одному під палубу, оглушити їх ударом качалки по голові і зв'язати. Чим більше Пітер міркував над цим планом, тим більше він йому подобався. Проте він розумів, що виконати його буде важко. Навіть якщо вдасться захопити моряків у полон, то рано чи пізно хтось може прийти на катер і виявити їх. Звичайно, можна було б посадити їх як бунтівників у човен і пустити посеред Ла-Маншу, давши на дорогу пачку сухарів та глечик води, але…
— Дурниця! — буркнув Пітер сам до себе, стримуючи політ своєї фантазії. — Чисто голлівудська дурниця.
Білл показав уперед і трохи праворуч до курсу катера.
— Буй мису Лонг Ноуз, — коротко сказав він і кінчиком олівця показав позначку на карті. — Завернемо за мис — і недалеко Рамсгіт.
Він сказав правду. Порівнявшись з Бродстеєрсом, вони побачили масивну кам'яну стіну Рамсгітського порту, і Пітер у відчаї визнав, що так нічого путнього й не придумав. Вже обігнули буй на зовнішньому рейді і прямували до входу в порт, а Пітер так ні на що й не зважився.
— Чи довго думаєте тут стояти? — спитав Білл, скеровуючи катер на вхід у порт.
— Недовго, — відповів Пітер. Він досі не подумав про це. І саме оте «недовго» і наштовхнуло його на думку. Він висунувся із стернової рубки й гукнув Майкла, котрий жваво про щось розмовляв з Джіл та Керол.
— Поклич Джо. Хай допоможе, коли почнемо причалювати.
Майкл миттю зник внизу. Пітерові здалося, що минула ціла вічність, доки він з'явився знову у супроводі Джо. Вони саме обходили вузенький місток, коли Білл повів катер мимо правого молу, і течія припливу підхопила й пронесла «Норця» крізь вузький прохід.