Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Завдяки «наполегливості» і «пильності» таких людей, як Гаврилюк, хлібозаготівлі 1920 року торкнулися кожного. Директиви Леніна відкрито закликали до вилучення усього зерна, навіть залишеного селянами для власного споживання та насіння. Охочих взяти участь у вилученні збіжжя вистачало.[189]

Таким чином, зацікавленість селян у засіванні, вирощуванні та зберіганні зерна різко знизилась. Насправді продуктивність сільського господарства в той час узагалі була низькою. Майже третину молодих чоловіків в Україні і Росії було мобілізовано на фронт під час Першої світової війни, і тисячі з них не повернулися додому. Тому в багатьох селах не вистачало чоловіків для роботи в полі. А тих, хто повернувся і міг працювати, позбавили стимулу для виробництва більшої кількості зерна, адже його все одно конфісковували.

Як наслідок цього навесні 1920 року селяни України й Росії засіяли набагато менше землі ніж за всі останні роки.[190] І навіть ці засіви дали низький урожай через дуже «спекотну та засушливу» весну. Як зазначав очевидець, «земля під час весняної сівби була суха та потріскана». Того літа випало дуже мало дощів, а наступна зима була малосніжною.[191] Від однієї п’ятої до чверті посівів пшениці 1921 року всохли ще у стеблі.[192] Врешті-решт посуха завдала втрат близько половині зернових регіонів колишньої Росії, з яких приблизно п’ята частина зазнала повної втрати врожаю.[193]

Звісно, погана погода так чи інакше спричинила б неврожай, як це траплялося в минулому. Однак, коли до фактору погоди приєдналися продрозверстка, відсутність працездатних чоловіків та гектари незасіяної землі, сталася справжня катастрофа. До революції двадцять найбільш продуктивних сільськогосподарських регіонів царської Росії щорічно виробляли 20 мільйонів тонн зерна. У 1920 році вони виробили всього 8,45 мільйона тонн, а у 1921 році — 2,9 мільйона.[194] У Ставропольському краї на Північному Кавказі загинули майже всі зернові культури.[195] На півдні України втрати були особливо відчутними. У 1921 році кількість зерна, зібраного в Одеській губернії, зменшилася до 12,9% порівняно з попередніми обсягами. Губернії на південному сході — сучасні Дніпро, Запоріжжя та Миколаїв — отримали від 3,7% до 5,1% свого звичайного врожаю. Іншими словами, було втрачено близько 95% врожаю.[196]

У минулому селяни — як російські, так і українські — періодичні неврожаї, зумовлені поганими кліматичними умовами, переживали завдяки запасам зерна, котре заздалегідь заощаджували й зберігали. Проте навесні 1921 року запасів зерна не було: його конфіскували. Натомість нестача продовольства швидко переросла в голод у Поволжі, який охопив територію середньої та нижньої течії Волги, а також Урал і південь України. Багато селян, які голодували, залишили свої села у пошуках їжі. Лише з Поволжя нараховували понад 440 тисяч біженців, деякі з них з надією вирушили до України. Погано поінформовані чиновники навмисно спрямовували сиріт з голодної Росії до України, в якій ті не знайшли ні дитячих будинків, ні їжі.[197]