Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Армія Польської Республіки, за моїми наказами, просунулася вглиб України. Я хочу, щоб мешканці цієї країни знали, що польські вояки викинуть з вашої землі загарбників, проти яких ви повстали зі зброєю, захищаючи ваші домівки від насильства, грабунку та поневолення. Польські війська залишаться в Україні доти, доки до влади не прийде легітимний український уряд.[172]

Поляки та українці розпочали спільну кампанію на початку 1920 року і спершу майже не зустріли опору. 7 травня армія Пілсудського увійшла до Києва, який настільки погано захищали, що польські вояки в’їхали до міста на трамваях. Із запізненням, але ще один командувач Добровольчої армії, генерал Петро Врангель погодився приєднатися до них зі своєї бази в Криму.

Польська окупація була нетривалою. 13 червня Червона армія змусила поляків відступити. На початку серпня червоноармійці були вже під Варшавою. Пілсудський посунув їх назад після битви, яка увійшла в історію під назвою «Диво на Віслі». Польські війська знову увійшли в Україну, але їм не вдалося створити незалежну українську державу. Пілсудський підписав мирний договір у жовтні, а наступного року уклав угоду про державний кордон між Польщею і радянською Росією.[173]

Проте навіть після того, як рештки білих сил, що застряли в Криму, похапцем завантажились на кораблі та відпливли в Чорне море, думки про контроль над Україною не полишали більшовицьку уяву. Троцький пояснював у листі до колег, що встановлення миру в Україні буде важким. Незважаючи на воєнну перемогу Червоної армії, ідеологічна революція в Україні так і не сталася: «Досі радянська влада трималася в Україні (і не дуже добре) головним чином через міць Москви, завдяки великоросійським комуністам та російській Червоній армії».[174] Висновок був очевидним: Україну приборкали силою, а не переконаннями. І колись силу доведеться застосовувати знову.