Перемир’я з Пілсудським, а також поразка Денікіна, Директорії та багатьох інших учасників збройного опору нарешті дозволили більшовикам силоміць встановити мир в Україні в 1920–1921 роках. Однак кровопролиття вдалося припинити не відразу: армія Махна ще воювала протягом літа 1921 року, а деякі сили Петлюри продовжували боротьбу ще й восени, незважаючи на те, що сам Петлюра втік. Тільки за перше півріччя ЧеКа вбила в Україні 444 селянських ватажки, і стверджувала, що ще тисячі «бандитів» продовжують діяти на селі.[179] Фелікс Дзержинський, засновник ЧеКа, особисто привіз 1 400 своїх людей для того, щоб допомогти в Україні покінчити з повстанцями.[180]
Не довіряючи настроям у Києві, нові лідери України перенесли столицю республіки до Харкова — подалі від польського кордону і ближче до Росії, врахувавши при цьому, що Харків був містом з великою кількістю російськомовного пролетаріату. Дивізії Червоної армії в Україні все-таки перебували в статусі чужинців, адже більшість солдатів походили з російських регіонів, що знаходились далеко від українського кордону.
Командувач Збройних сил України і Криму Михайло Фрунзе в промові, виголошеній 1921 року, зауважив, що Червона армія в Україні складається з 85% росіян і лише 9% українців. Решта — інші національності, включаючи поляків і білорусів.[181]
Цей хисткий «мир» не приніс процвітання. Постійна війна перетворила багатьох людей на біженців, зруйнувала інфраструктуру міст і сіл. Більшовицька політика майже вщент знищила економіку. Заборона торгівлі, націоналізація промисловості та провальні експерименти з колективізацією, а також використання примусової праці — все це далося взнаки. «Промисловість мертва», писав один спостерігач:
Торгівля існувала лише як порушення радянського закону. Сільське господарство ще в процесі комунізації, ледь досягло тієї стадії, коли виробленого продовольства, за умов рівного розподілу, ледь вистачало для підтримування сил мешканців країни. Адміністративний хаос і занепад залізничного та річкового транспорту унеможливили дистрибуцію. Кількість хворих, а також тих, хто потерпав та помирав від голоду, зростали.[182]
Прогнози були невтішними. Формально в Україні існував свій уряд, керований Комуністичною партією більшовиків України або КП(б)У — номінально окремої від Російської комуністичної партії більшовиків, з власним Політбюро та Центральним Комітетом. Однак на практиці всю політику визначали в Москві, як це було й раніше. На державному рівні Троцький закликав до мілітаризації економіки, використання примусової праці та конфіскацій — це були ті ж самі методи, котрі застосовували протягом кількох місяців після Жовтневого перевороту.[183] Під час візиту до Харкова Сталін оголосив про створення «Української трудової армії». У промові до КП(б)У в 1920 році він зазначив, що військова тактика, яка допомогла здобути перемогу в Громадянській війні, може бути використана в економіці: «Нині нам доведеться висунути своїх хазяйновитих унтер-офіцерів та офіцерів із робітників, котрі навчатимуть народ боротися з розрухою й будувати нове господарство..., для цього потрібно зростити своїх офіцерів праці».[184]
Відновлена риторика «воєнного комунізму» не тішила селян, і «офіцери праці», які вчили «новій економіці», навряд чи могли сподобатись хліборобам. На практиці кінець Громадянської війни відновив ненависну продрозверстку Шліхтера, примусову конфіскацію продовольства, також постали комнезами — комітети незаможних селян в Україні. Партія не ризикувала — вона вирішила ще раз приборкати багатших селян та встановити контроль над сільськими радами, багато з яких очолювали ті самі люди, що й у минулому.
Для селян державна підтримка відновлених комітетів, що конфіскували продовольство, виглядала небувалою й нечуваною. У зруйнованому й голодному селі члени комітетів відкрито працюва-ли заради вигоди та протекції. Один селянин дуже влучно описав їхню поведінку: «Хочуть — заберуть зерно; хочуть — заарештують; що хочуть, те й роблять».[185] Ще один очевидець згадував, що комітети, здавалось, ніхто не контролював: «Комнезами робили, що хотіли, керуючись у роботі своєю “революційною” свідомістю». А їхні зверхники свідомо заохочували безкарність на місцях. Партійні посадовці заявили одному місцевому комітету, що всіх людей з проявами «куркульської контрреволюції» треба тримати під вартою п’ятнадцять днів. Якщо це не спрацює, тоді — розстрілювати.[186]
вернуться
177
“Letter to Molotov”, 19 March 1922, in R. Pipes, ed. The Unknown Lenin: From the Secret Archive (New Haven, CT: Yale University Press, 1999), 152–3.
вернуться
178
Quoted in Georg Luckyj, “Mykola Khvylovy, a Defiant Ukrainian Communist”, in Katherine Bliss Eaton, ed., Enemies of the People: The Destruction of Soviet Literary, Theater, and Film Arts in the 1930s. (Evanston, IL: Northwestern University Press, 2002), 170.
вернуться
179
Станіслав Кульчицький, Голодомор 1932–1933 років як геноцид: труднощі усвідомлення (Київ: Наукова думка, 2008), 51.
вернуться
180
Владислав Верстюк, “Новий етап революційно-військового протиборства в Україні”, в кн. Володимир Литвин, ред., Україна: політична історія XX — початок XXI ст. (Київ: Парламентське видавництво, 2007), 392–430; Iurii Shapoval, “Vsevolod Balickij, bourreau et victime”, Cahiers du monde russe, vol. 44, nos. 2–3 (2003), 375.
вернуться
181
Людмила Гриневич, Голод 1928–1929 рр. в радянській Україні (Київ: Інститут історії України НАН України, 2013), 307–8; ЦДАВОУ 2/2/40 (1921), 33; РГВА 40442/3/2 (1920), 16, 25.
вернуться
182
Н. Н. Fisher, The Famine in Soviet Russia, 1919–1923: The Operations of the American Relief Administration (New York: Macmillan, 1927), 497.
вернуться
183
Andrea Graziosi, A New, Peculiar State: Explorations in Soviet History (Westport, CT: Praeger, 2000), 75.
вернуться
184
Сталин, Труды, том. 4, 311.
вернуться
185
С. В. Яров, “Крестьянские волнения на Северо-Западе советской России в 1918–1919 гг.” в кн. В. П. Данилов, Т. Шанина, ред., Крестьяноведение. Теория. История. Современность. Ежегодник 1996 (Москва: Аспект Пресс, 1996), 134–59.
вернуться
186
Mace, Communism and the Dilemmas of National Liberation, 67.
