Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Вони вважали, що цей катаклізм був створений якимось могутнім таємним товариством євреїв світу, яке за наказами Німеччини та за допомогою німецьких грошей скористалося ситуацією й захопило владу в Росії... Серед офіцерів Денікіна ця нав’язлива ідея набула такої шаленої популярності, що вони робили абсолютно фантастичні та неймовірні заяви.[160]
Натомість Петлюра, як відомо, не послуговувався антисемітською риторикою. Він був колишнім членом Центральної Ради, до складу якої свідомо було включено євреїв; неодноразово завзято засуджував антисемітизм серед своїх послідовників. Зокрема Петлюра проголосив: «Як наказує Христос, ми закликаємо усіх допомагати євреям, які страждають». Під час свого короткого перебування при владі його уряд надав євреям України автономний статус, підтримував єврейські політичні партії та фінансував публікації на ідиш.[161]
Однак прихильність вояків Директорії до своїх командирів була далеко неоднозначною, тому місцеві реалії часто відрізнялися від планів керівництва. Комітет Червоного Хреста зустрівся з одним із генералів армії Петлюри в Бердичеві в 1921 році: «У дуже цинічній формі він лаяв усе єврейство та звинуватив євреїв у підтримці більшовиків».[162] Той самий комітет звернув увагу іншого генерала на те, що командування Директорії наказало припинити погроми. Генерал відповів, що «Директорія лише маріонетка в руках дипломатів, більшість з яких євреї», і що він діятиме, як йому заманеться.[163]
Аналогічно більшовицьке керівництво тільки формально засуджувало погроми, однак це не зупиняло вояків Червоної армії від шантажу єврейських громад або й відкритого грабунку. У жовтні 1920 року Леніну повідомили про червоноармійців у Волинській губернії, які «винищили усе єврейське населення на своєму шляху, грабували та вбивали». Незважаючи на позірні заперечення, махновці також брали участь у нападах на євреїв, рівно ж, як і польські солдати.[164]
Проте найгіршим насильство було в тих місцевостях, де була відсутня будь-яка влада. Найбільшої шкоди завдавали розформовані військові загони або бандити, не причетні до будь-кого з учасників протистояння.[165] У свідченні єврейського підприємця Симона Лейб-Рабиновича подано докладний опис подій у селі Пічки біля Радомишля, коли двадцять членів «банди Струка» заволоділи селом у 1919 році. Першого ж вечора євреїв села взяли у заручники з вимогою сплатити 1 800 карбованців. За кілька днів більшовики атакували село і більшість заручників втекли. Коли вони повернулися, то помітили спустошені домівки, з яких сусіди розтягли майно. Лейб-Рабинович пішов до одного з сусідів і попросив повернути перину:
Він накинувся на мене як дикий звір; як я посмів щось вимагати в нього — голови села?! Він міг мене заарештувати та видати струківцям як комуніста. Я помітив як змінився мій сусід. Ще вчора це був тихий, дуже сумлінний і завжди добрий до мене чоловік. Я зрозумів, що мені було не варто залишатися в селі. Я мав тікати, щоб врятувати власне життя.[166]
Лейб-Рабинович утік. Наступного дня люди Струка вивели всіх євреїв села в поле, забрали всі речі та одяг і вимагали гроші, а потім вбили усіх, хто не зміг відкупитися.
Схожі події відбувалися і в Макарові, великому селищі сучасної Київської області, протягом 1919 року. Перший напад було організовано одним із місцевих ватажків. Його угруповання, котре один мемуарист описав як «банду босоногих підлітків з рушницями», з’явилося в селі в червні. Євреї поховалися як миші по норах; молоді люди, «розважившись стріляниною», почали нищити торгові лавки на ринку. Їхній лідер Матвієнко закликав місцевих селян приєднатися до них. Урешті-решт євреї погодилися на перемовини:
— 50 000, — сказав Матвієнко.
— Ми знайдемо гроші.
— У вас є дві години, — додав він зі злістю.
Вони виконали вимоги.[167]
А за кілька днів Матвієнко повернувся з новими вимогами: цього разу були потрібні цінні речі й навіть одяг. Через кілька тижнів він узяв шістьох місцевих євреїв у заручники, щоб обміняти їх на свого брата, котрого захопили більшовики, що воювали в області. Коли євреї запитали, чому він обрав заручниками саме їх, він знизав плечами: «Комуністи — це жиди, а усі жиди — комуністи». Через два тижні забрали ще шістьох євреїв: Матвієнко вимагав додаткові 150 000 карбованців викупу. Невдовзі місцеві мешканці вирішили приєднатися до гри й також почали вимагати гроші та брати заручників. Коли прийшли більшовики, то висунули свої вимоги, а після них повернувся Матвієнко. Євреї послали до нього делегацію, яку він одразу розстріляв. Після розстрілів його люди пішли по селищу, одразу вбиваючи усіх євреїв, яких вони знаходили: «Всього було вбито близько 100 людей. Як і слід було чекати, усе єврейське майно було розкрадено».[168]
160
Hodgson, With Denikin’s Armies, 54–5.
161
Henry Abramson, A Prayer for the Government: Ukrainians and Jews in Revolutionary Times, 1917–1920 (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1999), 157.
162
Heifetz, The Slaughter of the Jews in the Ukraine, 37.
163
Heifetz, The Slaughter of the Jews in the Ukraine, 49. Про національну політику Центральної Ради, зокрема в єврейському питанні, див. Т. П. Макаренко, “Єврейські погроми в добу Української революції”, Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету XXXV (2013), 116–19.
164
Сергійчук, Погроми в Україні, 26–30.
165
Nahum Gergel, “The Pogroms in Ukraine in 1918–1921”, YIVO Annual of Jewish Social Science 6 (1951), 245.
166
Heifetz, The Slaughter of the Jews in the Ukraine, 235–6.
167
Сергей Иванович Гусев-Оренбургский, Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г. (Петроград: З. И. Гржебина, 1920), 118–21.
168
Гусев-Оренбургский, Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г, 119–20.