Посмертні записки Піквікського клубу

— Коридорний! — покликав джентльмен.

— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.

— Знаєте ви, де у вас той… як його… Докторська Колегія?

— Так, сер.

— А де?

— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в’язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.

— В’язнуть з дозволами?

— Дозволи на одруження, — пояснив Сем. — Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: „Дозвіл, сер, дозвіл?“ Чудні хлопці… та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.

— Що ж вони роблять? — спитав джентльмен.

— Роблять. Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втокмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був кучер. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до Колегії — побачити фахівця — спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюх, зелений шарф. Зовсім джентльмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюх: — Дозвіл, сер, дозвіл? — Що то за дозвіл? — питається батько. — Дозвіл на одруження. — Туди к бісу, — каже батько, — та я й не думав про нього. — А я гадав, вам потрібний дозвіл. — Батько поміркував трохи й каже — Ні, я надто старий і до того ж занадто гладкий. — Нічого подібного, сер, — заперечує той. — Ви думаєте? — питає батько. — Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентльмена, вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти нього. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за катеринкою. Приводять його в якусь контору, десь назадньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець І удає, ніби дуже зайнятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тим часом напишу вам свідоцтво, — каже юрист. — Батько подякував, сів, розплющив очі, роззявив рота і роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає юрист. — Тоні Веллер. — Якої парафії? — „Прекрасна Дикунка", — каже батько, бо війчасто зупинявся там, їздячи, а за парафії не знав нічогісінько. — А як ім’я вашої нареченої? — Батька наче грім ударив — Чорт мене візьми, як я його знаю, — каже. — Невжеж не знаєте? — Не більше за вас, — відповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якому разі.— Ну, то міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі" в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвіл дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним і досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.

— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповідаю оці неприємності, воно йде в мене, як нова тачка з підмазаним колесом. — І, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.