Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з’явилась схвильована стара — власниця „Білого Оленя".
— Сем! — скрикнула господиня готелю. — Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?
— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите, — непочтиво відповів Сем.
— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого І однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п'ять, на першому поверсі.
Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.
— П’ятий номер, — сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах. — Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.
— Вона приїхала сьогодні ранком, — пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів, — приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.
— Чому ти не сказала мені цього раніше? — обурився Сем, витягаючи вказані чоботи з купи взуття, яка лежала перед ним. — Я думав, це один з тих, що дають по три пенси на чай. А тут тобі окремий кабінет, та ще й леді на додаток. Якщо він справжній джентльмен, то тут заробиш і шилінг за день, не рахуючи різних доручень.
Підбадьорений цими міркуваннями, Сем заходився чистити з таким завзяттям, що через кілька хвилин і чоботи і черевики були коло дверей п’ятого номера.
— Увійдіть! — озвався чоловічий голос, коли Сем постукав у двері.
Ступивши в кімнату, Сем віддав свій найкращий поклін і опинився перед леді з джентльменом, що сиділи за сніданком. Поставивши чоботи коло ніг джентльмена, а черевики — коло ніг леді, Сем ще раз уклонився і позадкував до дверей.
— Коридорний! — покликав джентльмен.
— Сер! — відповів Сем, прочиняючи двері й тримаючись за ручку.
— Знаєте ви, де у вас той… як його… Докторська Колегія?
— Так, сер.
— А де?
— Коло собору святого Павла, сер. Низенькі ворота ліворуч. З одного боку — книгарня, а з другого — готель, а посередині два швейцари в’язнуть з своїми дозволами, наче комісіонери які.
— В’язнуть з дозволами?
— Дозволи на одруження, — пояснив Сем. — Два молодці в білих хвартухах. Хапаються за свої капелюхи, ледве вступиш: „Дозвіл, сер, дозвіл?“ Чудні хлопці… та й пани їхні — теж, сер. Старі шахраї; тут не помилишся.
— Що ж вони роблять? — спитав джентльмен.
— Роблять. Вони обдурюють, сер. Та це ще не найгірше, ні! Вони втокмачують старим у голови таке, що їм ніколи й на думку не спало б. Мій батько, сер, був кучер. Він був удівець і гладкий незвичайно. Його пані померла й заповіла йому чотириста фунтів. Ну, ясна річ, пішов він до Колегії — побачити фахівця — спитати, куди примістити гроші. Причепурився: ботфорти, в петельці квіти, модний капелюх, зелений шарф. Зовсім джентльмен. Проходить під ворітьми, наближається до нього той комісіонер, скидає капелюх: — Дозвіл, сер, дозвіл? — Що то за дозвіл? — питається батько. — Дозвіл на одруження. — Туди к бісу, — каже батько, — та я й не думав про нього. — А я гадав, вам потрібний дозвіл. — Батько поміркував трохи й каже — Ні, я надто старий і до того ж занадто гладкий. — Нічого подібного, сер, — заперечує той. — Ви думаєте? — питає батько. — Певний, — відповідає той, — минулого понеділка ми одружили джентльмена, вдвоє огряднішого за вас. — Та невже? — здивувався батько. — Але це так, сер. Ви — просто лялька проти нього. Сюди, сер, сюди! — вже просить зайти. І батько пішов за ним, наче мавпа за катеринкою. Приводять його в якусь контору, десь назадньому дворі. Там серед брудних паперів та бляшаних ящиків сидить якийсь хлопець І удає, ніби дуже зайнятий. — Сідайте, прошу, сер, а я тим часом напишу вам свідоцтво, — каже юрист. — Батько подякував, сів, розплющив очі, роззявив рота і роздивляється написи на ящиках. — Як ваше прізвище, сер? — питає юрист. — Тоні Веллер. — Якої парафії? — „Прекрасна Дикунка", — каже батько, бо війчасто зупинявся там, їздячи, а за парафії не знав нічогісінько. — А як ім’я вашої нареченої? — Батька наче грім ударив — Чорт мене візьми, як я його знаю, — каже. — Невжеж не знаєте? — Не більше за вас, — відповідає батько, — мабуть, можна буде вписати його згодом? — Ні в якому разі.— Ну, то міс Кларк. — Яка Кларк? — Сусана Кларк з готелю „Маркіз Гренбі" в Доркінгу. Вона не відмовиться, коли її попросити. Я, правда, не казав ще їй нічого, але певний, що вона не відмовиться. — Дозвіл дали. Вона не відмовилась і, що ще гірше, живе з ним і досі. А я так і не одержу спадщини в чотириста фунтів.
— Вибачте, сер, — перепросив Сем, закінчивши своє оповідання, — але коли я розповідаю оці неприємності, воно йде в мене, як нова тачка з підмазаним колесом. — І, перечекавши хвилину, чи не буде яких розпоряджень, пішов.