Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Алло! — гукнув безсоромний Джінгл. — Ніхто не поранений?.. Літні джентльмени… вага не мала… небезпечна штука… дуже.
— Ви — паскуда! — закричав містер Вордл.
— Ха… ха… ха!.. — відповів Джінгл і, підморгуючи та показуючи великим пальцем усередину карети, додав — А вона, знаєте… дуже добре… вітає… просить, щоб не турбувалися… Каже, що любить Тапі… Мабуть, поїдете в нас на задку? — Рушаймо, хлопці!
Форейтори випрямилися в сідлах; карета покотила; містер Джінгл, кепкуючи, вимахував з вікна хусточкою.
Ніщо в усій цій пригоді, навіть розбиття карети, не могло зрушити тихомирної вдачі містера Піквіка. Але йому несила була витримати підлоту негідника, що спершу позичив у свого друга гроші, а потім глузливо взивав його „Тапі“. Він почервонів аж до верхнього краю своїх окулярів і промовив поважно й повільно:
— Якщо я надибаю колись цю людину, я…
— Правда, правда, — перебив Вордл, — все це правильно. Але, поки ми стоїмо тут та балакаємо, вони будуть уже в Лондоні, дістануть дозвіл і одружаться.
Містер Піквік замовк і сховав жадобу помсти аж на спід грудей.
— Як далеко до найближчої станції? — спитав містер. Вордл в одного з форейторів.
— Миль із шість; як ти думаєш, Том?
— Коли не більше.
— Трохи більше як шість миль, сер.
— Нічого не поробиш, — сказав містер Вордл, — треба йти пішки. Ходім, Піквік!
— Нічого не поробиш, — повторив цей дійсно великий муж.
Пославши одного з форейторів верхи замовити свіжі коні та карету і залишивши другого стерегти потрощений екіпаж, містер Піквік і містер Вордл мужньо рушили в путь, обмотавши шиї шарфами і глибше насунувши на голови капелюхи, щоб якомога захистити себе від дощу, який, ущухнувши на хвилинку, почав лити знову.
РОЗДІЛ IX,
який усував останні сумніви (якщо вони в кого були) щодо безкорисливості вдачі містера Джінгла.
Є в Лондоні багато старих готелів (штаб — квартир славетних диліжансів тих днів, коли диліжанси відбували свої подорожі поважніше й урочистіше, ніж роблять вони це за наших часів), які тепер змиршавіли до стану притулків для сільських возів.
У Боро, зокрема, залишилося з півдюжини таких старих готелів. Це — великі, безладні, чудні старі споруди з надвірними галереями, переходами та сходами.
У дворі одного з таких готелів, під бучною назвою „Білий Олень", ранком наступного за описаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару брудних чобіт. На ньому була смугнаста куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними гудзиками, темного кольору штани і високі гамаші. Недбало зав'язана червона хустка оповивала його шию, а старий білий капелюх якимсь чудом сидів на одному боці голови. Перед ним стояло дві шеренги чобіт: одна — чистих, а друга — брудних, і щоразу, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.
Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з’явилась гарненька покоївка, Постукавши в одні з дверей і діставши з номера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:
— Сем!
— Алло! — відповів чоловік у білому капелюсі.
— Двадцять другий номер просить чоботи.
— Спитай у двадцять другого номера, хоче він одержати їх зараз чи почекає, поки я їх почищу?
— Не дурій, Сем, — підлесливим тоном сказала дівчина. — Джентльмен просить, щоб йому подали чоботи зараз же.
— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену, — зауважив чистильник чобіт. — Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев’яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! „Додержуйте черги, — як говорив Джек Кеч[12], коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом. — Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга".
Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.
12
Джек Кеч - кат при кінці XVII ст., ім'я якого стало прозивним.