Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Хитрющий джентльмен глибоко зітхнув, на пару хвилин втупив очі в обличчя тітки, мелодраматично здригнувся й раптом одвів свій погляд.
— Ви, здається, нещасні, містер Джінгл, — співчутливим тоном промовила леді.—Чи не можу я, бувши вдячною за вашу допомогу, спитати про причину й постаратись полегшити ваше горе?
— А! — скрикнув містер Джінгл, знову здригнувшись. — Полегшити… полегшити мої муки, обдаровуючи любов’ю людину, нечулу до свого щастя… людину, якай тепер уже накидає оком на вашу племінницю, створіння, що… та ні! Він мені друг; я не хочу виявляти його хиби. Прощайте, міс Вордл! — Закінчивши цю промову, найзв’язнішу з будьколи виголошених ним, містер Джінгл підніс до очей рештки вищезгадуваної хусточки й пішов до дверей.
— Стійте, містер Джінгл! — спинила його дівуля — тітка. — Ви натякнули на містера Тапмена. Я прошу пояснити ваш натяк.
— Ніколи! — викрикнув містер Джінгл своїм професіональним (тобто театральним) тоном. — Ніколи! — і на ознаку того, що не хоче дальших запитань, підсунув стілець до крісла тітки й сів на нього.
— Містер Джінгл, — сказала тітка, — я прошу, я благаю… якщо ви знаєте якусь жахливу тайну, що стосується до містера Тапмена, відкрийте її.
— Чи ж можу я, — промовив Джінгл, не відводячи очей від тітчиного обличчя, — чи можу я бачити… любе створіння… жертва безсердечної зажерливості.
Деякий час він нібито змагався з багатьма різноманітними почуттями, а потім тихо сказав:
— Тапмен шукає тільки ваших грошей.
— Негідник! — верескнула обурена дівуля (сумніви містера Джінгла були розвіяні — вона мала гроші).
— Ще більше, — вів далі Джінгл, — кохає іншу.
— Іншу! — зойкнула леді.— Кого?
— Дівчина… з карими очима… небога Емілія. — Запанувала мовчанка.
Коли в цілому світі й був хтось, кого тепер дівуля — тітка смертельно й щиро ненавиділа, то це була названа племінниця Емілія. Обличчя й шия її почервоніли, і вона, не кажучи й слова, зневажливо хитнула головою. Потім, кусаючи губи і задравши ніс, вона промовила:
— Не може бути. Я не вірю цьому.
— Придивіться до них, — порадив Джінгл.
— Буду, — відповіла тітка.
— Як він на неї поглядає.
— Буду.
— І як він говорить з нею.
— Буду.
— Сьогодні за обідом він сяде коло неї.
— Нехай.
— Він говоритиме їй компліменти.
— Нехай.
— Буде віддавати всю свою увагу.
— Нехай.
— І зневажатиме вас.
— Мене! — охнула тітка. — Він — мене! — і вона затремтіла від гніву й ревнощів.
— Тоді ви переконаєтесь? — спитав Джінгл.
— Переконаюся.
— І помститесь?
— Так.
— Ви відмовитесь від нього?
— Назавжди.
— І візьмете когось іншого.
— Так.
— Візьмете?
Містер Джінгл упав навколішки, простояв так п’ять хвилин і встав лише тоді, коли тітка обіцяла покохати його, з умовою, що він спершу виведе на свіжу воду містера Тапмена.
Подати докази мусив містер Тапмен, і він подав їх уже за обідом. Тітка ледве йняла віри своїм очам. Містер Тресі Тапмен, сівши поруч з Емілією, шептав, зітхав і усміхався наввипередки з містером Снодграсом. Ні слова, ні погляду не кинув він гордості свого серця, тій, що тільки напередодні ввечері слухала його палкі слова.
„Клятий хлопчисько! — думав містер Вордл, що чув усю історію від своєї матері.— Клятий хлопчисько! Він, напевне, спав, і все йому примарилось".
„Зрадник! — думала тітка — дівуля. — Милий містер Джінгл не обдурив мене. О, як ненавиджу я того падлюку!“
Подані далі рядки мають пояснити читачеві таку, здавалося б, незбагненну зміну в поведінці містера Тресі Тапмена.
Час — вечір. Місце дії —сад. По одній з алей гуляють дві постаті. Одна — коротка й огрядна; друга — довга й худорлява. То були містер Тапмен І містер Джінгл. Розмову почала огрядна фігура.
— Ну, як це в мене вийшло?
— Розкішно… надзвичайно… я сам не зіграв би краще… повторіть ще завтра… щовечора, поки я не скажу.
— Рахіль хоче, щоб я робив так само й далі?
— Звичайно… це їй не до вподоби… але так треба… щоб не збуджувати підозри… боїться брата… каже, що безпорадна… ще кілька днів… обдурите старих… нарешті — щастя.
— Вона нічого не переказувала?
— Кохає… страшенно… незмінно любить… Що переказати від вас?
— Любий друже, — стиснув „приятелеві" руку, нічого не підозрюючи, містер Тапмен, — скажіть їй, як гаряче я її кохаю, як важко мені ховати свої почуття… скажіть що хочете; додайте тільки, що я розумію користь поради, яку вона дала мені через вас сьогодні ранком. Скажіть, що я вітаю її мудрість і захоплений її обачністю.