Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Зараз, сер, — відповів Сем, з’являючись з швидкістю, яка мусила б вразити кожного, хто не знав, що семове око під час усієї розмови зазирало крізь дірку в замку.
— Бери капелюх! — повторив містер Вордл.
— Не робіть цього, — сказав Джінгл. — Залиште кімнату, сер… нема чого робити… леді вільна в своїх вчинках… має більше як двадцять один рік.
— Більше як двадцять один! — гнівно вигукнув містер Вордл. — Більше як сорок один!
— Неправда, — сказала тітка. Обурення перемогло в неї бажання зомліти.
— Та тобі буде п’ятдесят; зажди лише годину, — настоював містер Вордл.
Тут дівуля-тітка голосно зойкнула і знепритомніла.
— Склянку води! — сказав чемний містер Піквік, покликавши господиню.
— Склянку? — повторив розлючений Вордл. — Цебро! І облийте її всю. Вона цілком заслуговує цього.
— А, який же ви звірі — заступилася добросердна господиня. — Бідна леді!
— Карета готова, сер, — сповістив Сем, з’являючись в отворі дверей.
— Ходім! — скомандував містер Вордл. — Я віднесу її на руках.
По цих словах істерика в леді поновилася з подвійною силою.
Господиня збиралась була піднести голосний протест проти такого брутального поводження і лагодилась запитати, чи не вважає себе містер Вордл за власника цього бідного створіння, коли на сцену виступив містер Джінгл.
— Коридорний! — гукнув він. — Покличте поліцію!
— Стоп, стоп! — втрутився містер Перкер. — Спершу обміркуйте краще.
— Мені нема чого обмірковувати, — не здавався Джінгл. — Вона сама собі господиня… її не можна забирати силою, без її волі.
— Не смійте забирати мене! — промимрила тітка.
Я не хочу. (Тут стався новий пароксизм істерики).
— Слухайте, панове, — тихенько сказав чоловічок, одводячи набік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.
Запала коротка пауза.
— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.
— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошові витрати.
— Я піду на що завгодно, аби тільки уникнути цього сорому —і для нас, і для неї,— сказав містер Вордл.
— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.
Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний номер.
— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте поговоримо. Сідайте, прошу, на хвилиночку… отут коло вікна… тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся! Я кажу між нами: мною і вами. Ми з вами — люди бувалі й знаємо дуже добре, що та як… га?
Обличчя містера Джінгла повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.
— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши враження, яке справили його слова. — Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тому, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.
— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.
— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. А проте, вона походить з дуже старої всіма сторонами родини. Фундатор її з’явився в Кенті ще тоді, як Юлій Цезар вдерся до Британії. І відтоді лише один представник її прожив тільки до вісімдесяти п’яти років, та й то йому відтяв голову якийсь Генрі. А леді має лише сімдесят три, мій любий сер. — Чоловічок спинився й узяв понюшку тютюну.
— Ну? — скрикнув містер Джінгл.
— Ну! Беріть, прошу, тютюн, сер… Не нюхаєте?.. краще для вас… Руїнницька звичка, любий сер. Ви — дуже милий молодий чоловік, людина з вищого товариства… могли б далеко піти, якби гроші… га?
— Ну? — повторив містер Джінгл.
— Ви зрозуміли мене?
— Не зовсім.
— Чи не здається вам, любий сер, що п’ятдесят фунтів і воля краще, ніж міс Вордл і сподівання.
— Не підходить… І наполовину не підходить, — сказав містер Джінгл і встав.
— Стійте, стійте, мій дорогий сер! — умовляв маленький аторней[14], ухопивши його за гудзик. — Непогана, кругленька сума. Людина вашого гатунку потроїть її, і не зчуються. З п’ятдесятьма фунтами багато чого можна зробити, любий сер.
14
Аторней - присяжний повірений в Англії, який підготовляє матеріали для виступу на суді адвоката, званого "баристер"