Посмертні записки Піквікського клубу

— Не смійте забирати мене! — промимрила тітка.

Я не хочу. (Тут стався новий пароксизм істерики).

— Слухайте, панове, — тихенько сказав чоловічок, одводячи набік містерів Піквіка й Вордла. — Ми — в дуже двозначному становищі. Випадок вельми неприємний. Я такого ще не бачив. Ми й справді не маємо права контролювати вчинки леді. Я ще перед приходом попереджав вас, любий сер, що тут можна дійти згоди тільки шляхом компромісу.

Запала коротка пауза.

— Який же компроміс ви рекомендуєте? — спитав містер Піквік.

— Та який же, любий сер? Наш друг у досить прикрому становищі. Доведеться піти на грошові витрати.

— Я піду на що завгодно, аби тільки уникнути цього сорому —і для нас, і для неї,— сказав містер Вордл.

— Я думаю, це можна влаштувати, — зрадів чоловічок. — Будьте ласкаві, містер Джінгл, вийти з нами на хвилину.

Містер Джінгл погодився, і ввесь квартет перейшов у вільний номер.

— Ну, сер, — почав чоловічок, щільно причиняючи двері, — давайте поговоримо. Сідайте, прошу, на хвилиночку… отут коло вікна… тут нам ніхто не заважатиме. Ну, а тепер, любий мій сер, між нами кажучи, ми добре знаємо, що ви зазіхали тільки на гроші леді. Не суптеся, сер, не суптеся! Я кажу між нами: мною і вами. Ми з вами — люди бувалі й знаємо дуже добре, що та як… га?

Обличчя містера Джінгла повеселішало, і в кутку лівого ока на мить майнула іскра усмішки.

— Добре, добре, — сказав чоловічок, спостерігши враження, яке справили його слова. — Тепер перейдімо до суті справи. Річ у тому, що, опріч кількох сотень, у леді нема нічого аж доти, доки жива її мати, симпатична бадьора старенька.

— Старенька! — з притиском повторив Джінгл.

— То правда, — погодився повірений, — маєте рацію, дорогий сер, вона таки доволі старенька. А проте, вона походить з дуже старої всіма сторонами родини. Фундатор її з’явився в Кенті ще тоді, як Юлій Цезар вдерся до Британії. І відтоді лише один представник її прожив тільки до вісімдесяти п’яти років, та й то йому відтяв голову якийсь Генрі. А леді має лише сімдесят три, мій любий сер. — Чоловічок спинився й узяв понюшку тютюну.

— Ну? — скрикнув містер Джінгл.

— Ну! Беріть, прошу, тютюн, сер… Не нюхаєте?.. краще для вас… Руїнницька звичка, любий сер. Ви — дуже милий молодий чоловік, людина з вищого товариства… могли б далеко піти, якби гроші… га?

— Ну? — повторив містер Джінгл.

— Ви зрозуміли мене?

— Не зовсім.

— Чи не здається вам, любий сер, що п’ятдесят фунтів і воля краще, ніж міс Вордл і сподівання.

— Не підходить… І наполовину не підходить, — сказав містер Джінгл і встав.

— Стійте, стійте, мій дорогий сер! — умовляв маленький аторней[14], ухопивши його за гудзик. — Непогана, кругленька сума. Людина вашого гатунку потроїть її, і не зчуються. З п’ятдесятьма фунтами багато чого можна зробити, любий сер.