Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Пів десятої… саме час… зараз іду… — сказав джентльмен, що його навряд чи треба рекомендувати, як містера Джінгла.
— Час… для чого? — кокетуючи, спитала дівуля-тітка.
— Дозвіл, найкращий з агнелів… повідомити в церкві… назвати вас завтра моєю, — відповів містер Джінгл, стискуючи їй руку.
— Дозвіл! — зашарілась Рахіль.
— Дозвіл, — повторив містер Джінгл.
— Як ви поспішаєте! — сказала Рахіль.
— Поспішаю… все поспішатиме, як одружимось… години, дні, тижні, місяці, роки… поспішати!., вони летітимуть як пароплав… як паровоз… тисяча кінських сил… ніщо не спинить.
— А чи не можемо ми одружитись ще перед завтрашнім ранком? — спитала Рахіль.
— Неможливо… повідомлення в церкві… сьогодні дістанемо дозвіл, завтра — весілля.
— Я так боюся, що брат знайде нас.
— Знайде… нісенітниця… занадто потрусило при падінні… вжив усіх застережних заходів… вийшли з карети… пішли пішки… найняли кеб... спинилися тут… найвідлюдніше місце в світі… в Боро прийде наостанку… чудово задумано… надзвичайно. Ха… ха… ха!.. дуже.
— Тільки не баріться, — ніжно попросила дівуля, коли містер Джінгл насунув на голову капелюх.
— Бути довго без вас? Жорстока чарівнице! — містер Джінгл грайливо підскочив до дівулі — тітки, відтиснув на її губах чистий поцілунок і, пританцьовуючи, вийшов з кімнати.
— Любий мій! — зітхнула дівуля, коли двері за ним зачинилися.
— Стара дурепа! — буркнув містер Джінгл, ідучи коридором униз.
Важка річ — говорити про зрадливість, притаманну своїй статі, і через те ми не будемо стежити за міркуваннями містера Джінгла, що снувались в його голові, поки вій ішов до Докторської Колегії. Досить сказати, що, уникнувши пастки у вигляді двох драконів у білих хвартухах, які охороняють вхід до цього зачарованого місця, він щасливо добрався до контори вікарія і, діставши вельми люб’язного листа на пергаменті, яким архієпіскоп кентерберійський „вітав улюблених своїх вірних Альфреда Джінгла й Рахіль Вордл", бережно поклав у кишеню цей містичний документ і, тріумфуючи, подався назад до Боро.
Він був іще в дорозі до „Білого Оленя", коли в двір його увійшли два огрядні джентльмени та один сухорлявий і почали озиратись навколо, немов шукаючи авторитетну особу, яка могла б дати їм потрібні відомості. Містер Семюел Веллер саме ваксував пару ботфортів — власність одного фермера, що підживлявся легким сніданком з трьох фунтів холодного м’яса та відповідної кількості портеру, натомившись на боровському ринку.
— Слухайте, голубчику! — озвався до Сема худорлявий джентльмен.
„Напевне, хоче спитати щось на дурничку, — подумав Сем, — інакше не був би він такий люб’язний". — До ваших послуг, сер.
— Слухайте, голубчику, — сказав сухорлявий джентльмен дружнім тоном. — Чи багато у вас пожильців? Справи йдуть добре? Га?
Сем глянув на джентльмена. То був невисокий худорлявий чоловічок із смаглявим обличчям і маленькими неспокійними чорними оченятами. На ньому був чорний костюм, блискучі, як його очі, чоботи, біла краватка і чиста сорочка. З кишені на жилеті звисав золотий ланцюжок з печатками. Чорні лайкові рукавички він носив не на руках, а в руках, а коли говорив, то засував руки під фалди фрака, як людина, що звикла ставити послідовні запитання.
— Добре йдуть справи, га? — повторив він.
— О, дуже добре, сер, — відповів Сем. — Не банкрутуємо, але й капіталів не набуваємо, їмо баранину без спецій, але віддаємо перевагу м’ясові перед хріном.
— А ви, я бачу, дуже язикатий, — зауважив чоловічок.
— Мій старший брат хворів на цю хворобу. Вона, певно, заразлива, бо я спав в одній кімнаті з ним.
— Цікавий у вас будинок; певно, старий? — озирнувся навколо чоловічок.
— Якби ви повідомили, що завітаєте до нас, ми б його відремонтували, — не вгамовувався Сем.
Низенький чоловічок наче трохи оторопів перед такою балакучістю, і між ним і двома огрядними джентльменами відбулась коротенька нарада. По закінченні її низенький чоловік узяв понюшку тютюну і, видимо, намірявся відновити розмову, коли в неї втрутився один з огрядних джентльменів, що на додаток до благодушного обличчя мав ще пару окулярів і пару чорних гетрів.
— Річ у тім, — сказав добродушний джентльмен, — що мій друг (І він показав пальцем на другого огрядного джентльмена) дасть вам півгінеї, коли ви відповісте йому на одне чи два…