Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Рятуй, боже! — скрикнув містер Піквік, злякано дивлячись на незвичайну жестикуляцію свого друга. — Він збожеволів! Що його робити?
— Робити! — підхопив огрядний старий господар» почувши тільки останнє слово. — Запряжіть коня в кабріолет. Я поїду до готелю й наздожену їх. А де цей лайдак Джо? — скрикнув він, коли слуга побіг виконувати доручення.
— Я тут, але я не лайдак, — озвався голос гладкого хлопця.
— Пустіть мене, Піквік! — кричав Вордл, кидаючись на сонливого хлопця. — Його підкупив цей негідник Джінгл, щоб збити мене з пантелику, і він понавигадував хто-зна чого про мою сестру й мого друга Тапмена. (Тут містер Тапмен упав на стілець.). — Пустіть мене до нього!
— Не пускайте! — верещали жінки, серед голосів яких виразно чути було ревіння гладкого хлопця.
— Не смійте держати мене! — кричав старий. — Прийміть ваші руки, містер Вінкл! Пустіть мене, містер Піквік!
Любо було дивитись, яким спокійним і філософічним залишалося під час цієї колотнечі обличчя містера Піквіка. Він тільки трохи розчервонівся з напруги, коли, цупко обхопивши руками широкі груди їхнього тілистого господаря, стримував пориви його завзятої вдачі, а об’єднане жіноцтво тягло, пхало й виштовхувало з кімнати гладкого хлопця. Містер Піквік випустив свою жертву тільки тоді, коли слуга сповістив, що кабріолет уже готовий.
— Не пускайте його їхати самого! — верещали жінки. — Він неодмінно вб’є когонебудь.
— Я поїду з ним, — сказав містер Піквік.
— Ви — славний хлопець, Піквік, — промовив господар, стискуючи йому руку. — Еммо, дай містерові Піквіку шаль обгорнути шию. Ворушись! Доглядайте бабуню, доньки. Он дивіться — вона знову зомліла. Ну, готові?
Містер Піквік, якому встигли вже закутати великою шаллю рот, наклали на голову капелюх і дали в руки плащ, відповів ствердно,
— На скільки вони випередили нас? — гаркнув містер Вордл, коли кабріолет спинився коло готелю. Голубий Лев“, круг якого, не вважаючи на пізній час, юрмилося чимало люду.
— Не більше, як на три чверті години, — відповіли всі хором.
— Запрягайте карету четвернею. Живо! Кабріолет пришлете мені потім.
— Гайда, хлопці. Четверню в карету! Мерщій! — закричав господар готелю.
І слуги, і господар побігли. По всьому двору замигтіли ліхтарі. Задзвеніли копита коней. Задеренчали колеса карети, яку викочували з сараю. Все навкруги шуміло й метушилось.
— Ну, чи скоро ви? — нетерпеливився містер Вордл.
— Зараз виїздимо, сер, — відповів господар.
Карету викотили. Коней запрягли. Кучер зскочив на передок, форейтори — на коні. Подорожні влізли всередину.
— Дивіться ж мені. Щоб не менш як сім миль за півгодини! — крикнув містер Вордл.
— Рушай!
Хлопці пустили в хід бич та остроги; коридорні кричали, конюхи підбадьорювали, і коні скажено помчали.
„Гарненьке становище! — подумав містер Піквік, коли йому нарешті випала хвилина, щоб поміркувати. — Гарненьке становище для першого президента Піквікського Клубу. Брудна карета… якісь чужі коні… п’ятнадцять миль на годину… і дванадцята година ночі".
Займалося на світ, і вони проїхали вже три станції, коли містер Вордл, який виглядав у вікно що дві — три хвилини, повернув до містера Піквіка своє обличчя і, задихаючись з радості, скрикнув:
— Ось вони! Виткнув голову з вікна і містер Піквік. Дійсно, на невеликій від них відстані виднілася друга карета.
— Вперед, вперед! — горлав старий джентльмен. — По гінеї на кожного, хлопці! Женіть, женіть!
Коні в передній кареті мчали щодуху. Вордлівська карета не відставала.
— Я бачу його голову! — вигукнув старий джентльмен. — Будь я проклятий, коли не бачу його.
— І я теж, — сказав містер Піквік, — це — він.
Містер Піквік не помилявся. Обличчя містера Джінгла, все забризкане болотом, було ясно видно у вікні карети, і він енергійно махав рукою до кучера та форейторів, заохочуючи їх гнати швидше.
Містер Піквік тільки втягнув голову в карету, а знесилений кричанням містер Вордл саме намірявся зробити те ж, коли жахливий поштовх кинув їх до передньої стінки екіпажу. Раптом щось затріщало, колеса заскреготіли, і карета, перекинулась.
Через кілька секунд загальної розгубленості та замішання, коли чути було тільки борсання коней та дзенькання побитих шибок, містерові Піквіку здалося, що його тягнуть спід уламків карети. Але, тільки ставши на ноги і визволивши голову спід плаща, який заважав його окулярам виконувати свої обов’язки, побачив він увесь розмір лиха, яке їх спіткало.
Старий містер Вордл без капелюха, в пошматованому костюмі стояв коло нього, а біля їхніх ніг лежали уламки карети. Форейтори, невпізнавані під шаром грязюки, що обліпила їхні обличчя, перерізали вже посторонки і тримали коней за поводи. Ярдів на сто попереду була друга карета. Вона спинилася, коли їздці почули тріск в екіпажі переслідувачів. Форейтори, регочучись на ввесь рот, повернулись на сідлах і глузували з нещастя своїх супротивників, а містер Джінгл з видимим задоволенням визирав з вікна карети. Розвиднялося, і сіре ранкове світло дозволяло чудово бачити всю сцену.