Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— З ста п’ятдесятьма зробиш більше, — холодно відповів містер Джінгл.
— Добре, не будемо гаяти часу на дрібниці, — примирчим тоном промовив чоловічок. — Ну, скажімо сімдесят.
— Не підійде, — сказав містер Джінгл.
— Почекайте, прошу, сер. Не кваптеся. Ну, вісімдесят? Зараз напишу вам чек.
— Не підійде, — знову сказав містер Джінгл.
— Добре, добре! — заспокоював його довірений. — Тоді скажіть, що ви хочете?
— Втратна операція, — сказав містер Джінгл. — Викинув силу грошей… карета — дев’ять фунтів, дозвіл три… — це вже дванадцять… компенсація сто… разом сто дванадцять… до того ж ще ганьба, втрата нареченої…
— Годі, годі! — перебив чоловічок, лукаво поглядаючи на нього. — Два останні пункти до списку не заводьте. Отже, ви нарахували сто дванадцять… скажімо — сто… підходить?
— І двадцять, — не знижав ціни Джінгл.
— Годі, годі! я пишу вам чек, — сказав чоловічок, сідаючи до стола. — Термін сплати я пишу: післязавтра, — глянув він на містера Вордла, — а ми тим часом відвеземо додому леді.
Містер Вордл мовчки хитнув головою.
— Значить, сто фунтів? — повторив чоловічок.
— І двадцять, — додав містер Джінгл.
— Мій дорогий сер! — докірливо сказав чоловічок.
— Давайте йому, що він хоче, і нехай він іде під усі чорти! — втрутився містер Вордл.
Маленький джентльмен написав чек, а містер Джінгл поклав його в кишеню.
— А тепер зараз же геть звідси! — підскочив до Джінгла містер Вордл.
— Мій дорогий сер! — умовляв чоловічок.
— І знай, — вів далі містер Вордл, — що я ніколи, навіть заради родини, не згодився б на мирову, якби не був певний, що з грошима в кишені ти потрапиш до пекла швидше, ніж без них.
— Мій дорогий сер! — заспокоював його чоловічок.
— Тихо, Перкер! — сказав Вордл. — Ідіть з кімнати, сер!
— Зараз, — відповів безсоромний Джінгл. — Бувайте, Піквік!
Якби нечулий глядач міг спостерігати при кінці наведеної розмови обличчя славетного мужа, чиє ім’я дало назву цій книзі, він безперечно здивувався б, що вогонь обурення, який вихоплювався з його очей, не розтопив скельця окулярів — такий величний був його гнів. Ніздрі роздулися, кулаки мимоволі стиснулись, коли він почув своє ім’я, вимовлене цим негідником. Але він стримав себе і не розтер його на порох.
— Ось, — закінчив нахабний зрадник, кидаючи дозвіл до ніг містера Піквіка. — Змініть прізвище… Одвезіть леді додому… впишіть Тапі.
Чи казати ж про голосіння, яке розітнуло повітря в номері, коли міс Вордл довідалась про втечу віроломного Джінгла? Чи наводити цитати із зробленого містером Піквіком майстерного опису трагічної сцени? Його записна книжка, заплямована слізьми співчуття, лежить перед нами. Одне слово—і вона опиниться в руках друкаря. Та ні! Залишімось тверді. Не будемо розпанахувати груди читачів картиною таких страждань.
Зажурені їхали два приятелі й покинута леді, повертаючись наступного дня в маглтонському диліжансі додому. Темні й смутні впали на землю тіні літнього вечора, коли нарешті добулися вони до Дінглі-Дела й спинилися коло воріт Мейнорської ферми.
РОЗДІЛ X,
Який містить у собі опис ще однієї подорожі, і в якому описується одна дуже важлива подія, що становить цілу епоху в житті містера Піквіка і його оповіданні.
Ніч спокою й відпочинку в глибокій тиші Дінглі-Дела та вдихання протягом години свіжого запашного ранкового повітря цілком знищили наслідки недавньої втоми душі і тіла містера Піквіка. Аж два дні не бачив славетний муж своїх друзів і послідувачів, і звичайний розум неспроможний уявити собі радість, з якою він привітав містерів Снодграса та Вінкла, коли зустрів цих джентльменів, повертаючись з своєї ранішньої прогулянки. Радість була обопільна. Та хіба й можна було дивитись на натхненне обличчя містера Піквіка, не відчуваючи радості? Проте якась тінь затьмарювала настрій його компаньйонів. Великий муж бачив її, але ніяк не міг зрозуміти її причини. На обох лежала печать таємничості, незвичайна й гнітюча.
— Ну, а що Тапмен? — спитав містер Піквік, обмінявшися з ними гарячими привітаннями й міцно стиснувши їм руки.
Містер Вінкл, до якого безпосередньо було адресовано це запитання, не відповів. Він одвернув голову й немов заглибився в меланхолійні роздумування.
— Снодграс, — поважно сказав містер Піквік. — Що з нашим другом? Чи не занедужав він?