Посмертні записки Піквікського клубу

— Нам треба знати, — урочисто сказав чоловічок, — і ми питаємо саме вас, щоб не знімати бучі в готелі— ми хочемо знати, хто у вас тепер проживає?

— Хто проживає? — перепитав Сем, в уявленні якого пожильці ототожнювалися з частинами туалету, дорученого його доглядові.— В номері шостому — милиця; в тринадцятому — чоботи з гессенської шкіри; на комерційній половині — дві пари полуботок; оці ботфорти— в кімнаті біля буфету, а ці п'ять пар ботфортів— у загальній кімнаті.

— І більше нікого? — сказав низенький чоловік.

— Заждіть трохи, — відповів Сем, пригадуючи. — А! ще пара здорово підтоптаних велінгтонських черевиків та пара жіночих черевиків з номера п’ятого.

— Які черевики? — спитав містер Вордл, що разом із містером Піквіком зачудовано слухав незвичайний перелік пожильців.

— Провінціальної роботи, — відповів Сем.

— А прізвище майстра є?

— Браун.

— Звідки?

— З Маглтона.

— Це — вони! — скрикнув містер Вордл. — Хвалити бога, ми таки знайшли їх.

— Тихо! — застеріг Сем. — Велінгтони пішли до Докторської Колегії.

— Невже? — сполошився низенький.

— Так; по дозвіл.

— Ми прийшли вчасно, — зрадів Вордл. — Де кімнати? Не можна гаяти й хвилинки.

— Прошу, любий сер, прошу! — непокоївся низенький. — Обережно, обережно! — Він видобув з кишені шовковий червоний гаманець і, витягаючи звідти соверен, пильно подивився на Сема, а той — знову усміхнувся.

— Одведіть нас до неї—і соверен ваш, — пообіцяв низенький чоловік.

Сем поставив набік ботфорти й повів їх темним коридором та сходами на другий поверх. В кінці другого коридору він спинився і простяг руку.

— Маєте, — шепнув низенький чоловік, кладучи монету в руку свого гіда[13].

Сем ступив ще кілька кроків. Два приятелі і їхній радник ішли слідом за ним. Біля дверей він зупинився.

— Тут? — пошепки спитав маленький джентльмен.

Сем ствердно кивнув.

Старий Вордл одчинив двері, і всі троє ввійшли в кімнату саме тоді, як містер Джінгл, що тільки но повернувся, передавав дівулі-тітці дозвіл.

Дівуля верескнула й упала в крісло, затуляючи руками обличчя. Містер Джінгл вихопив у неї дозвіл і заховав його собі в кишеню. Небажані гості ступили на середину кімнати.

— Ви — підлий негідник, сер! — скрикнув містер Вордл, задихаючись від гніву.

— Тихо, тихо, любий сер! — умовляв чоловічок, кладучи свій капелюх на стіл. — Будьте обачні. За образу ви можете відповідати. Заспокойтесь, прошу, сер.

— Як ви насмілились вивезти мою сестру з дому? — лютував старий.

— А! оце такі — ухвалив худорлявий. — Так ви й повинні питати. Як ви насмілились, сер, га?

— Та хто ви в біса такий? — спитав містер Джінгл тоном, що примусив маленького добродія мимохіть ступити два кроки назад.

— Хто він? — втрутився містер Вордл. — Ти хочеш знати, хто він, мерзотнику. Він — мій довірений, містер Перкер. Перкер, я позиваю цього молодця… я знищу його… А ти, — удався містер Вордл до своєї сестри, — ти, Рахіль… тобі, Рахіль, у такі літа слід було б не бігати з якимсь волоцюгою й віддавати на ганьбу всю родину та й саму себе. Бери капелюшок — і ходім. Гей! хто там? Покличте карету та подайте рахунок цієї леді. Чуєте ви?