Українське письменство

Спогади багатьох учасників тих веселих «бенкетів товариських» накреслили досить яскраво одно з останніх зібрань гурту з приводу 25-літніх роковин літературної діяльності С. О. Єфремова. Збори ті відбувалися вже після громадського пошанування С. О. Щоб не обтяжати ювіляра урочистостями, святковано було, власне, 89-й рік народження міфічного Лупи Грабуздова. «Неслужащий дворянин», з маломаєтних поміщиків пирятинських, Лупа Грабуздов був артистичним витвором гурту, українським Козьмою Прутковим, що мав своєю постаттю віддати всі етапи українського життя й руху XIX—XX віку. Я пам’ятаю на цьому бенкеті Нарбута — в жупані, в старосвітських кольорових чоботях, — пародійні реферати про рід і особу Лупи, веселі оповідання А. В. Ніковського та П. І. Зайцева, що затяглися до білого рана, — тодішнім звичаєм, бо виходити на вулицю вночі було небезпечно, — декламацію П. Я. Стебницького (Український громадянин перед образом св. Миколая) і наше власноручне розписування на виданому С. О. Єфремову від імені Мандрованої Академії (Academia Vagabunda) латинському, роботи Нарбута дипломі «доктора шляхології». Цей диплом фігурував на останній виставці Нарбута і дає прегарно відчути, скільки хисту і мислі, знання й веселощів вносило товариство в свої відпочинки.

Мене ввів до гурту П. І. Зайцев, десь по весні 1918 року. Я викладав тоді в 2-й українській гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перервах між лекціями — в книгозбірні, учительській, на коридорі — наблизили нас одне до одного, і П. І., як завжди, темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників «Книгаря», підбив зібрати переклади латинських поетів до окремої збірки, сам запропонував її «Друкареві»; він же взяв у мене і деякі історично-літературні матеріали для «Нашого минулого». То були виписки з родинного альбому 60—70 років, де, серед злободенного російського матеріалу, містилися відписи ранніх українських авторів, відомих і невідомих, а серед них — анонімна поема (один з останніх відгомонів «котляревщини») про смерть кавказького генерала Завадовського, змальованого українським «Громобоєм» та запроданцем диявола.