Після війни. Історія Європи від 1945 року

Петиція була ініціативою Mouvement de Libération des Femmes (Руху за звільнення жінок), заснованого попереднього року; а політичний резонанс, який викликала ця акція, надихнув Галімі та де Бовуар заснувати Choisir («Обирати») — політичну організацію, яка мала на меті покласти край забороні абортів. У січні 1973 року на пресконференції президент Франції Жорж Помпіду визнав, що французьке законодавство не встигає за змінами громадської думки. Нічого іншого йому, по суті, й не залишалося: упродовж 1972‒1973 років понад 35 тисяч французьких жінок з’їздили до Британії, щоб легально зробити аборт. Наступник Помпіду, Валері Жискар д’Естен, зобов’язав міністерку охорони здоров’я Сімону Вейль подати до парламенту оновлений законопроєкт, а 17 січня 1975 року Національна асамблея проголосувала за легалізацію абортів у Франції (упродовж перших десяти тижнів вагітності).

Жінки в усій Західній Європі уважно вивчили французький приклад. В Італії новостворений Movimento della Liberazione delle Donne Italiane (Італійський рух за звільнення жінок) об’єднав зусилля з маленькою Радикальною партією, щоб зібрати 800 тисяч підписів під петицією змінити закон про аборти, а в ході на його підтримку, яка відбулася в Римі у квітні 1976 року, взяли участь 50 тисяч жінок. Через три роки після запровадження в 1975 році давно очікуваного нового «Сімейного кодексу», який було ухвалено замість фашистського, італійський парламент 29 травня 1978 року — за три тижні після знайдення тіла Альдо Моро — легалізував аборти.

Це рішення було опосередковано підтверджене під час загальнонаціонального референдуму в травні 1981 року, коли італійські виборці відкинули як пропозицію ще більше послабити наявні обмеження щодо легальних абортів, так і спробу знову визнати аборти кримінальним злочином, запропоновану новоствореним Рухом за життя. Якщо темп реформ в Італії дещо й відставав від Британії чи Франції, то не так через опір Католицької церкви, як тому, що багато італійських феміністок мали досвід діяльності в рухах позапарламентської «автономної» лівиці (показово, що головною вимогою першого маніфесту «Жіночої боротьби» (Lotta Femminista) стала оплата хатньої праці — ритуальне поширення старого, «робітничого» уявлення про сучасне суспільство як про одну гігантську фабрику на домашню сферу). Тому їм було складно використовувати традиційні політичні інститути заради втілення своїх цілей.