Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У 1973 році перші «екологічні» кандидати взяли участь у місцевих виборах у Франції та Британії — того самого року, коли в Західній Німеччині було засновано Фермерський конгрес, предтечу Партії зелених. Підживлений першою нафтовою кризою, західнонімецький екологічний рух швидко перетворився на політичний мейнстрим. Із сидячих страйків, протестних маршів і громадських ініціатив початку десятиліття «зелені», яких підтримували такі різноманітні групи, як фермери, борці за довкілля, пацифісти та нелегальні мешканці закинутих будинків, до 1979 року набрали на силі такою мірою, що забезпечили собі представництво в місцевих парламентах двох німецьких земель. Через чотири роки, після другої нафтової кризи, їхня підтримка на федеральних виборах 1983 року зросла від 568 тисяч голосів до 2 мільйонів 165 тисяч (що становило 5,6% голосів), тож «зелені» вперше пройшли до федерального парламенту, де отримали 27 мандатів. До 1985 року вони увійшли до складу важливого регіонального уряду землі Гессен в коаліції з СДП (а регіональне Міністерство з охорони навколишнього середовища та енергетики очолив молодий політик від «зелених» Йошка Фішер).
Успіх німецьких «зелених» не всюди вдалося повторити одразу, хоча з часом австрійські й особливо французькі «зелені» партії показали цілком пристойний результат. Можливо, західні німці все ж таки були особливі. У ті роки серед них поширювалася відраза до тих чинників, які призвели до їхнього повоєнного відновлення: між 1966 та 1981 роками частка населення, яка прихильно ставилася до «технологій» та їхніх досягнень, стрімко впала — від 72 до 30%. Західнонімецькі «зелені» також одержали переваги від німецької системи пропорційного представництва, яка дозволяла навіть доволі маленьким партіям пройти до регіональних та федерального парламентів, тоді як дещо подібна система в Італії мало сприяла успіхам екологічних партій: до 1987 року італійські зелені вибороли менше мільйона голосів і лише 13 місць із 630. У Бельгії дві екологічні партії (одна — франкомовна, друга — фламандськомовна) також отримували дедалі кращі результати: від 4,8% голосів у 1981 році, коли вони вперше взяли участь у виборах, їхня підтримка постійно зростала і в 1987 році перевищила 7,1%. Натомість у Британії виборча система була влаштована в такий спосіб, щоб чинити перешкоди маленьким або маргінальним партіям, і саме так і було.
У Скандинавії на перспективи однопунктних партій на кшталт борців за довкілля (чи то пацифістів, чи то феміністів) накладали обмеження подібності в програмах інших політичних угруповань — навіщо «марнувати» голос заради «зелених», коли соціал-демократичні або аграрні партії претендували на обстоювання аналогічних питань? Наприклад, у Норвегії Рух за довкілля був щонайменше так само популярним, як і в Німеччині: уже в 1970 році плани уряду лейбористів щодо експлуатації найбільшого водоспаду Північної Європи Мардалсфоссен на Полярному колі для побудови гідроелектростанції викликали значний опір по всій країні та спонукали охопити в норвезькому політичному порядку денному проблеми екології. Але ані справа Мардалсфоссен, ані подальші протести проти планів побудови атомних електростанцій так і не перетворилися на окремий політичний рух: протести, як і компроміси, обговорювали всередині урядової більшості.
«Зелені» мали трошки кращий результат у Швеції, де вони нарешті увійшли до парламенту в 1988 році, та у Фінляндії, де окремі енвайронменталісти спочатку перемогли на виборах у 1987 році, а тільки тоді, наступного року, створили Зелену асоціацію — партію, зосереджену на проблемах навколишнього середовища (мабуть, не дивно, що фінські «зелені» мали набагато більшу підтримку в заможному, міському, орієнтованому на кар’єру та заробляння грошей півдні країни, аніж у бідніших сільських центральних і північних частинах). Однак Фінляндія та Швеція були винятками: пацифісти, феміністи, борці за довкілля, інваліди й інші однопунктні активісти були такі впевнені в загальній підтримці своїх вимог з боку культурного середовища, що могли дозволити собі відколотися від мейнстриму та ризикнути розділити своїх прихильників, не ставлячи під загрозу ані урядову більшість, ані реалізацію власних цілей.
Як ми бачили, монотематичні партії часто з’являлися внаслідок кризи, скандалу або непопулярного проєкту: приміром, в Австрії борці за довкілля своїм підйомом — принаймні тією мірою, якою вони перетворилися на національну силу, — завдячували гострому протистоянню з владою щодо планів будівництва гідроелектростанції в заболоченому лісі в Гайнбурзі, що в Східній Австрії. Поштовхом для порядку денного «зелених» стало подальше протистояння між урядовою коаліцією під проводом соціалістів та екоактивістів. І навіть незважаючи на те, що уряд зрештою пішов на поступки, цей випадок призвів до стрімкого зростання підтримки «зелених» серед розчарованих прихильників соціалістів, зокрема серед інтелектуалів і представників вільних професій.