Після війни. Історія Європи від 1945 року

По-друге, завдяки процвітанню та соціальним реформам 1960-х і початку 1970-х років програми й концепції традиційних партій, по суті, виявилися виконаними. Власне, успіх цих реформ позбавив помірковано лівих і правих політиків переконливого порядку денного, особливо після шквалу ліберальних реформ 1960-х. Інститути самої держави не викликали заперечень, так само як і загальні цілі економічної політики. Залишалося тільки вдосконалити трудові відносини, відшліфувати законодавство, щоб усунути дискримінацію права на житло та працевлаштування, розширити освітні можливості тощо — серйозні державні справи, які, втім, не тягнули на предмет великої політичної дискусії.

По-третє, тепер політичні уподобання могли мати інші прояви. Мігрантів з етнічних меншин, яким у середовищі білих європейських робітничих спільнот часто були не раді, не завжди запрошували до місцевих політичних чи трудових організацій, і це позначалося на їхніх політичних поглядах. І насамкінець розбіжності в поглядах між поколіннями в шістдесятих увели в суспільний дискурс проблеми, які були абсолютно не притаманні давнішій політичній культурі. Новій лівиці, можливо, бракувало програми, але тем для обговорення було хоч греблю гати. По-перше, виникли нові категорії виборців. Захоплення темами сексу та сексуальності природним чином призвело до появи сексуальної політики; жінки й гомосексуали, які для традиційних радикальних партій були другорядними і невидимими відповідно, тепер постали як законні історичні суб’єкти, що мали свої права та вимоги. У центрі уваги також опинилася молодь і її прагнення, особливо після того, як у багатьох країнах вік, із якого можна брати участь у голосуванні, понизили до вісімнадцяти років.

Завдяки тогочасному процвітанню люди стали думати не про виробництво, а про споживання, не про те, як звести кінці з кінцями, а про якість життя. У розпал шістдесятих мало хто переймався моральними дилемами добробуту: ті, кого він торкнувся, були надто зайняті пожинанням плодів свого успіху. Але через кілька років багато хто, особливо серед освіченої молоді Північно-Західної Європи, почав вважати комерціалізованість і матеріальне благополуччя п’ятдесятих і шістдесятих обтяжливим спадком, який складався з кітчевих товарів і фальшивих цінностей. Ціна модерності починала здаватися надто високою, принаймні тим, хто отримував від неї найбільше переваг; натомість вони тужили за «втраченим світом» своїх батьків і дідусів.

Політизували це культурне невдоволення зазвичай активісти, обізнані з підходами більш традиційних партій, до яких колись були залучені вони самі або їхні родини. Отож політична логіка загалом не змінилася: суть політики полягала в тому, щоб мобілізувати однодумців навколо законодавчої програми, яку мала ухвалити держава. Що відрізнялося, то це принцип, за яким відбувалося гуртування. Дотепер у Європі виборчі спільноти формувалися завдяки спільним уподобанням великих груп виборців, яких об’єднував клас, вид зайнятості, а також спільний успадкований і часто доволі абстрактний набір принципів та цілей. Політичні підходи важили менше, ніж політична прихильність.