Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Отож не було нічого незвичайного в тому, що літній португальський диктатор Антоніу Салазар завзято запроваджував той самий контроль за довкіллям, якого від демократичних урядів Відня чи Амстердама вимагали радикали-послідовники 1968 року. Салазар, який не довіряв «матеріалізму» та був рішуче налаштований затримати прихід ХХ століття, став у своєму роді справжнім поборником захисту довкілля, чого в його випадку досягали простим прийомом — утриманням співвітчизників у стані безпрецедентного економічного занепаду. Він би точно схвалив досягнення французьких протестувальників, які в 1971 році заблокували будівництво воєнної бази в Ларзаку, на високогірних плато Південно-Центральної Франції.
Символічне значення Ларзаку, чиї незаймані пасовиська захистила від владної махини Французької держави жменька незгодних борців за довкілля, було надзвичайним, і не лише у Франції: це була хвилююча перемога не так на користь місцевих овець гірського масиву, як для їхніх точно не місцевих пастухів, чимало з яких були молодими радикалами, котрі щойно приїхали з Парижа чи Ліона, щоб перетворитися на фермерів на диких просторах «глибинної Франції». Лінія бойових дій кардинально пересунулася, принаймні в Західній Європі.
Звичайно, у Східній Європі доктрина необмеженого виробництва сировини та відсутність будь-якого голосу проти всередині офіційного уряду віддавала довкілля на поталу державним забруднювачам будь-якого штибу. Тимчасом як внутрішня опозиція австрійському урядові могла змусити його відмовитися від атомної електроенергії, її комуністичні сусіди не відчували жодних докорів сумління щодо будівництва атомних реакторів у Чехословаччині, проєктів масштабних гребель за нижньою течією Дунаю, у Чехословаччині та Угорщині чи постійного збільшення виробництва й забруднення повітря за кілька десятків кілометрів на північ у Новій Гуті — польському металургійному містечку, спеціально побудованому для цілей виробництва. Але, незважаючи на всі ці обставини, моральні й людські втрати від нестримного промислового забруднення та екологічного занепаду в Східному блоці не минули непоміченими.
Так, цинічна байдужість режиму Гусака в Празі, який прийшов до влади після 1968 року, зокрема його готовність здійняти галас навколо спільного дунайського кордону заради внутрішнього виробництва кіловат, викликала дедалі більший опір серед зазвичай політично покірних угорців. Хоча ще недавно це здавалося неймовірним, проєкт гребель Габчиково — Надьмарош став приводом для потужного внутрішнього опору всередині самого режиму в Будапешті, а також великою незручністю у відносинах між двома «братніми» сусідами[363].
У Чехословаччині давня відраза до технологічної сучасності перейшла до нового покоління інтелектуалів через роботи філософів, особливо Яна Паточки та Вацлава Бєлоградського; останній після 1970 року працював в еміграції в Італії, а його неогайдеґґеріанські роздуми в його власній країні читали в самвидаві. Читачі з обох боків «залізної завіси» завдяки доробку Франкфуртської школи, зокрема тексту Теодора Адорно та Макса Горкгаймера «Діалектика Просвітництва», який вийшов друком у 1944 році, вже були знайомі з думкою про те, що ціна спроб підкорити й панувати над природою заради цілей людини (проєкт Просвітництва) може виявитись надто високою. Їхні міркування в гайдеґґеріанському дусі (вони припускали, що сам комунізм був протиправним західним винаходом із присмаком самовпевненої ілюзії нескінченного матеріального прогресу) стали основою інтелектуальної опозиції, яка сформувалась у сімдесятих і поєднала етичну незгоду та занепокоєння щодо довкілля під проводом Паточки й одного з найпалкіших прихильників Бєлоградського, драматурга Вацлава Гавела[364].
Із часом спільна екологічна платформа стала місточком між новими формами протесту на Сході і Заході. Але в умовах ранніх сімдесятих жодна сторона ще майже нічого не знала (а у випадку Заходу і не цікавилася) про погляди чи проблеми їхніх сучасників з того боку «залізної завіси». Західноєвропейські борці за довкілля були занадто заклопотані побудовою своєї власної електоральної бази, щоб звертати увагу на міжнародну політику, за винятком тих аспектів, якими вона зачіпала єдиний предмет їхньої уваги. У цьому, однак, вони були напрочуд успішні.
363
Деякою мірою протести за довкілля — через їхній начебто аполітичний характер — створювали безпечний простір для політичної діяльності та національного самовираження в умовах загалом репресивних режимів. До 1983 року проблема забруднення води об’єднала аж 10% населення радянської Литви в «Литовську асоціацію захисту природи».
364
Гайдеґґеріанський екзистенціалізм такого роду перекидав ще один місточок на Захід: французький філософ Еммануель Муньє за багато років до того стверджував, що вбачає в екзистенціалізмі своїх сучасників (на кшталт Сартра) «суб’єктивний бар’єр» для того, що він викривав як «об’єктивний матеріалізм» та «технології». У пізніші десятиліття інтелектуальні послідовники Муньє з кола дописувачів часопису Esprit були одними з перших у Західній Європі, хто надрукував праці та відзначив доробок Гавела й інших дисидентів.