Після війни. Історія Європи від 1945 року

Жінки, які працювали (і які не працювали) дедалі частіше шукали допомогу в догляді за дітьми; але це не обов’язково означало, що вони самі хотіли мати більше дітей. Насправді, коли прибуток їхніх сімей збільшився і вони стали проводити більше часу не вдома, вони хотіли б мати їх менше — чи принаймні мати в цьому питанні більше права голосу. Жінки почали вимагати доступу до інформації про протизаплідні засоби і до самих протизаплідних засобів з початку ХХ століття, але найактивніше — у межах десятиліття після того, як бебі-бум сягнув свого апогею. Французька Association Maternité (Асоціація матерів), заснована в 1956 році, вимагала права на контрацепцію. Через чотири роки її справу продовжив Mouvement Français pour le Planning Familial (Французький рух за планування родини) — зміна назв яскраво свідчила про зміну підходів.

Коли в ліберальні шістдесяті почали гучніше звучати вимоги щодо сексуальної свободи в різних її проявах, закони, які регулювали контрацепцію, майже всюди послабили (за винятком деяких країн Східної Європи на кшталт Румунії, де державні «стратегії народжуваності» й далі тримали її під забороною). До початку 1970-х контрацептиви вже були у вільному доступі по всій Західній Європі, хоча й не у віддалених сільських районах чи регіонах, де католицька влада морально тяжіла над місцевим населенням. Утім навіть у невеликих містечках і містах саме жінки середнього класу найбільше користувалися новою свободою; для багатьох заміжніх жінок з робітничого класу та абсолютної більшості незаміжніх основним способом контролю народжуваності залишалося те, що й раніше, — аборт.

Тому не дивно, що вимога реформування законів про аборти стала лейтмотивом нової жіночої політики — рідкісний випадок, коли цілі політики радикального фемінізму збігалися з потребами аполітичної пересічної жінки. У Британії, як пам’ятаємо, аборт було видалено з переліку кримінальних злочинів у 1967 році. Але в багатьох інших країнах здійснення аборту залишалося незаконним: в Італії за це карали п’ятьма роками ув’язнення. Утім, законно чи ні, аборти продовжували бути частиною життя мільйонів жінок — у крихітній Латвії у 1973 році на 34 тисячі живих новонароджених припадало 60 тисяч абортів. А там, де аборти були незаконними, жінок будь-якого віку, з будь-якого класу та з будь-якими політичними уподобаннями об’єднували пов’язані з цим ризики — як з погляду закону, так і здоров’я.

5 квітня 1971 року у французькому тижневику Le Nouvel Observateur вийшла петиція, підписана 343 жінками, які заявляли про те, що вони зробили аборт, відповідно порушивши закон, і вимагали перегляду кримінального кодексу. Підписантки були відомими особами, а деякі з них — письменниці Сімона де Бовуар та Франсуаза Саґан, акторки Катрін Денев, Жанна Моро та Марі-Франс Пізьє, юристки та політичні активістки Іветт Руді та Жизель Галімі — навіть дуже відомими. До них приєдналися не такі знані, але войовничо налаштовані активістки із феміністичних рухів, які виникли після 1968 року. Незважаючи на те, що попереднього року в злочині аборту визнали винними понад триста жінок, уряд завбачливо вирішив утримуватися від притягнення підписанток відкритого листа до відповідальності.