Після війни. Історія Європи від 1945 року

Автономію (порівняну) італійських комуністів зміцнило рішення Берлінґуера, яке він ухвалив у 1973 році, присвятити діяльність партії захисту італійської демократії, навіть якщо це означало відкинути її відверте протистояння з християнськими демократами: то був так званий «історичний компроміс». Причиною цієї зміни почасти стало потрясіння від державного перевороту в Чилі 1973 року[366], який переконав Берлінґуера й інших інтелектуалів-комуністів, що навіть якби комуністи отримали більшість у парламенті, їм би ніколи не дозволили — чи то американці, чи то їхні союзники в італійській армії, бізнесових і церковних колах — сформувати власний уряд. Але водночас, як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, це було реакцією на цілком реальну загрозу, що її уособлювали для італійської демократії ліві та праві терористи, для яких Комуністична партія була не меншим ворогом, аніж Італійська держава.

Ці зміни принесли тимчасові електоральні бонуси. Кількість прихильників Компартії, які віддавали їй свої голоси, в Італії постійно зростала — від 6,7 мільйона голосів на виборах 1958 року до 9 мільйонів голосів у 1972-му, а через чотири роки сягнула рекорду на виборах у червні 1976 року, коли ІКП отримала 12,6 мільйона голосів і 228 місць у парламенті. Оскільки цей результат уособлював 34,4% всіх голосів, комуністам забракло лише 4% та 34 місць до результату керівної партії християнських демократів. Для західної комуністичної партії це був безпрецедентний результат. ІКП переконливо намагалася представити себе як «системна» партія, можливо, навіть (як того боялися Генрі Кіссінджер та інші закордонні спостерігачі) як альтернативний «уряд в очікуванні»[367].

Оновлений підхід італійської партії та набагато менш переконливі спроби французької Компартії повторити її успіх (хоч і не ідеї) дістали назву «єврокомунізму». Термін виник у листопаді 1975 року на з’їзді італійських, французьких та іспанських комуністів, а в офіційний обіг його ввів генеральний секретар іспанських комуністів Сантьяґо Каррільйо у своєму есеї 1977 року «Єврокомунізм і держава». Іспанська партія тільки тепер з’явилася в публічному просторі після десятиліть підпілля, а її лідери прагнули засвідчити свою відданість демократії. Як і їхні італійські товариші, вони розуміли, що якнайкраще досягнути цього вони можуть, зберігаючи дистанцію — як від сучасного Радянського Союзу, так і, що було значно важливіше, від їхнього спільного ленінського минулого.