Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Але в 1970-х на перший план вийшли саме підходи. Почали виникати партії та рухи, які об’єднувалися навколо одного питання, а ті, кого вони представляли, визначалися широко окресленим колом спільних проблем — часто вузько сформульованих та інколи радше капризів. Напрочуд успішна британська Кампанія за справжній ель (англійська абревіатура — CAMRA) — наочний приклад такого руху. Започаткована в 1971 році з метою протесту проти газованого, однотипного пива різновиду «лагер» (й аналогічно однотипних «осучаснених» пабів, які його продавали), ця кампанія, яку представляли вихідці із середнього класу, спиралася на неомарксистську ідею про те, що масові виробники-монополісти захопили традиційне пивоваріння, щоб використовувати любителів пива задля промислового прибутку, забиваючи смакові рецептори споживачів нашпигованими підсилювачами смаку.
Поєднавши у своїй програмі економічний аналіз, турботу про довкілля, естетичну проблематику і просто ностальгійні настрої, CAMRA стала однією з перших з-поміж багатьох громадянських спільнот, об’єднаних навколо однієї проблеми, а також першою ластівкою нової моди на дорогу «автентику» серед заможного буржуазного середнього класу та богеми[358]. Але через дещо архаїчний характер, не кажучи вже про невідповідність між масштабом залученості її активістів та химерним предметом їхньої пристрасті, конкретно цей монотематичний рух не міг не здаватися дещо чудернацьким.
Натомість інші однопунктні політичні мережі не мали в собі нічого ані дивного, ані примхливого. Більшість із них, як-от CAMRA, складалися з представників середнього класу та обстоювали їхні інтереси. У Скандинавії на початку 1970-х виникла низка протестних партій, зокрема Фінська аграрна партія (пізніше — партія «Істинні фіни»), данська Партія прогресу під проводом Морґенса Ґліструпа та норвезька Партія прогресу, яку очолював Андерс Ланґе. Усі вони палко і на перших порах категорично обстоювали зменшення податків — назва, під якою в 1973 році була заснована норвезька партія, звучала як «Партія Андерса Ланґе за різке зменшення податків, цін та ролі держави», а програма складалася з одного аркуша, на якому повторювалися вимоги з назви.
Либонь, досвід Скандинавії усе ж таки був унікальним: ніде більше податки не були такими високими, а державні послуги такими всеосяжними, а жодна інша монотематична партія ніде більше не здобула такого успіху, як партія Ґліструпа, яка на данських загальнонаціональних виборах у 1973 році отримала 15,9% голосів. Але партії, які виступали проти податків, не були чимось новим. Вони рівнялися на Union de Défense des Commerçants et Artisans (Союз захисту торговців та ремісників) П’єра Пужада, заснований у 1953 році з метою захисту власників маленьких крамниць від податків та супермаркетів, який нетривалий час грівся у промінчиках слави після здобуття 12% голосів на виборах у Франції в 1956 році. Але рух Пужада був короткочасним. Більшість протестних партій, які виникли після 1970 року, виявилися живучими — норвезька Партія прогресу отримала свій найкращий результат (15,3%) через чверть століття, у 1997 році.
Партії, які виступали проти податків як аграрні протестні партії міжвоєнної Європи, були передусім реакційними та будували свою програму не «за», а «проти» чогось. Вони виступали проти небажаних змін і вимагали від держави насамперед ліквідації того, що здавалося їм необґрунтованим податковим навантаженням. Інші однопунктні рухи висували до держави, парламенту або державних установ більш позитивні вимоги. До проблематики, якою вони опікувалися, належали такі різнопланові питання, як реформа в’язниць і психіатричних лікарень, доступ до освіти і медичних послуг, безпечних продуктів харчування, комунальних послуг, покращення міських умов та доступ до культурних ресурсів. Усі вони були «антиконсенсусні» в тому розумінні, що відмовлялись обмежувати свою підтримку до якоїсь однієї традиційної політичної групи та були змушені розглядати інші способи заявити про свої вимоги.
Три нові політичні угруповання — жіночий рух, рух за довкілля та рух за мир — заслуговують на особливу увагу, як з огляду на масштаб, так і на тривалість їхнього впливу. З очевидних причин жіночий рух був розгалуженим і доволі широким. Окрім тих інтересів, які вони поділяли з чоловіками, жінки мали свої власні, які тільки-но починали входити до порядку денного європейської законотворчості: догляд за дітьми, рівність оплати праці, розлучення, аборти, контрацепція, домашнє насилля.
358
У Британії ця тенденція сягала корінням давнього захоплення вегетаріанством, «автентичним» будівництвом та одягом тощо, яке часто було поширеним у соціалістичних товариствах і гуртках любителів піших прогулянок, що стали відповіддю ліваків на полювання, відстріл диких тварин і риболовлю як захоплення консервативних кіл. У континентальній Європі культура і лівих, і правих рухів мала цілком іншу історію. «Путівник зі здорової їжі», створений за редакції соціалістів «Товариства Фабіана», від початку презентували як внесок у класову боротьбу на гастрономічному фронті, тоді як французький «Путівник Мішлен» завжди був виключно комерційним проєктом, хоча й мав зі своїм британським відповідником однакову аудиторію.