Українське письменство

Прекрасні міркування, — але чи не нагадують вони трохи гоголівське: «Иван Иванович несколько боязливого характера. У Ивана Никифоровича, напротив того, шаровары в таких широких складках, что, если бы раздуть их…» До того ж: а) провокаторство Юди і зв’язок його образу з українським життям у Зерова не замовчано (див. стор. 49), б) критика Юдина ідеалістичного пориву апостольської громади названа «пласкою» і в) тільки несподівана яскравість двох-трьох місць, не зовсім природних в устах Юди — статечного господаря, навела Зерова на догадку, чи не допомогла тут своєму героєві авторка, порушуючи суцільність свого образу і не зважаючи навіть «на глибоку одіозність для неї постаті зрадника». Де ж тут інкриміноване критиком протиріччя? Де і як стверджується солідарність Л. Українки і її не прекрасного героя? Де і в чому неприємна для нашої поетки «двозначність»?

Другу розбіжність межи мною і т. А. Музичкою С. Гаєвський знаходить у наших «висновках» з приводу «Камінного господаря». Процитувавши відому фразу Лесі Українки про те, що «Струве и вся честная компания», перечитавши її Дон Жуана, можуть сказати: «До чего дерзость хохлацкая доходит», — я написав, що, сподіваючись ворожнечі з боку читача, Леся Українка виглядала їх дуже здалека, «дивилася не в той бік»: неприхильного, неприязного читача мала вона і на українському ґрунті. Т. А. Музичка процитував цю фразу в другому зв’язку. Він поставив питання, чи випадкова ця згадка про Струве? Чи не носилися перед Лесею Українкою на той час, як писала вона свого «Господаря», образи подібних до Струве лицарів волі, що потім стали кувати ланцюг влади, як мав те робити Дон Жуан у Лесиній драмі?

Чи ж треба говорити, що ніяких ні розбіжних, ні збіжних висновків тут нема. Просто одна і та сама фраза використана в двох різних зв’язках, в двох далеких одна від одної площинах… Що ж до трактування Лесиної постаті Дон Жуана, то воно у мене з т. Музичкою не розбіжне: в цьому легко пересвідчитись, зіставивши 96-ту сторінку його книги з 58—59 моєї.

Та хоч би і була розбіжність, чи повинна була б вона здивувати нашого методолога? Чи не повинен би він був згадати двох знаменитих, у методу узброєних істориків літератури — О. М. Пипіна і О. М. Веселовського, що так далеко розійшлися в розумінні поезії Жуковського? Що може бути далі: для одного з них Жуковський — поет-романтик, для другого Жуковський — сентименталіст, поет «чувства и сердечного воображения». Чого ж маємо вимагати від критиків, цих озброєних пером читачів, що подають публічності для орієнтації свої огляди та свої тлумачення художніх творів?

Чи можна, а головне — чи є рація їм визволятися цілком від пут суб’єктивізму? Чи не можна в даному разі прирівняти критика, як інтерпретатора художнього твору чи то всієї творчої постаті, до інтерпретатора-перекладача? Давно вже помічено, що чим блідіший сам по собі перекладач, тим менше дається йому переклад. Найталановитіші перекладачі часто бувають вельми суб’єктивні в своєму розумінні перекладеного твору, і недарма І. Анненський, сам талановитий перекладач, писав, що секрет хорошого перекладу — це доховати міри в суб’єктивізмі. В критикові, чи не так само як і в перекладачеві, цінні своєрідність та глибина сприйняття, вражливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом. Критичні оцінки завжди зводитимуться на суперечку про смаки, і остаточний критичний присуд буде такий же неможливий, як остаточний переклад літературного шедевру. І ніколи, мабуть, не доб’ється т. Гаєвський від критики чогось загальнообов’язкового і арифметично ясного, на зразок 2x2=4.