Українське письменство

I тому, коли правда є те, про що пише в своїй брошурі К. Буревій, а саме, що Росія і російська культура не втратила для нас свого значення, — то не в особі Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова і інших, таких далеких і таких наївних нині староінтеліґентських кумирів, а в культурнім доробку тих творців, кого Блок узивав діячами «русского возрождения». Для Хвильового це ясно, — хоч, певна річ, він не відкидає великої історичної ролі того ж таки Бєлінського. Чи ж скоро це стане ясно для К. Буревія?

Але це між іншим. Вернімося знов до т. Гаєвського та до його запитань щодо циклічної теорії. Справа ця ще простіша. Хвильовий відкидає твердження О. Воронського, літератора справді заслуженого (т. Гаєвський має в тім рацію, хоч і даремно, здається, робить з нього літературного патрона А. Ахматової), про абсолютний реалізм пролетарського мистецтва. Він говорить, що в процесі свого росту пролетарське мистецтво буде і реалістичним, і романтичним, одним словом, проробить весь круг (цикл) розвитку, аж поки не ввіллється в мистецтво безкласового майбутнього. Отже, ні про які панацеї мови тут нема, ходить тільки про те, що не слід звужувати обріїв пролетарського мистецтва офіціальною санкцією якоїсь одної теорії. Сповивачі реалізму так само не корисні для новонародженого, як і сповивачі футуризму чи якісь інші. От і все.

Зробивши все, щоб уласкавити т. Гаєвського, переходжу до його твердження: «Загострили атмосферу неокласики». «З того часу, як т. Хвильовий настановив на літературні генерали Зерова, а тим самим (?) всі неокласики підпорядкувалися до того ж ранґу, літературна атмосфера все конденсується, а не розріднюється». Що значить: «неокласики підпорядкувалися…» «неокласики загострили»?.. Що вони — пройшлися по місту з трубним звуком? заспівали під вікнами в т. Гаєвського генеральської пісні на зразок: «Ми гайдамаки, всі ми однакі»? Охоче припускаю, що деякі слова Хвильового на адресу літературної роботи Зерова могли декого зачепити, — але при чому ж тут я? Я титулу генеральського ні в кого не випрошував і анітрохи не схвилювався, коли інші учасники цьогорічної полеміки негайно ж розжалували мене з генералів у рядові та й випровадили на заслання до кріпості — «одірваність од життя». Гадаю, що для загострення полеміки неокласики в кожнім разі зробили менше, аніж їх шорсткий критик своєю нібито миролюбною статтею. Чи, може, т. Гаєвський думає, що його не зовсім слушні випади проти автора статті про Шевченка та Некрасова, його титули на зразок «літературного генерала», його закиди на адресу нетямущої академічної аудиторії здібні розрядити атмосферу?